Я знов мовчу в душі і хмарам в небі заздрю,
Вже вечір, до будинку підкрадається,
За що страждаю до тепер й Тобою марю?
Чому так серце кров`ю обливається?
Мій бідний янгол, мабуть, здався Купідону
І за його стрільбою з лука не вглядів,
А я, безсилий бранець грішного полону,
Лиш вириватиму довічно з душі біль!
Я думав, в грудях не повинно так боліти!
Що стріли з неба не літають хоч куди...
Чи той хитрун-Амур, не прагнув мене вбити,
І щоб страждав в житті я, вцілив не туди?
Якщо ж кохання це і все так мало бути,
Чому думки сумні, так душу мою рвуть?
Лишень в Твоїх обіймах прагнув я заснути…
Та так й донині не збагнув кохання суть.
Чому Тебе тоді не ранило стрілою?
Чом кожен вечір темний мучусь я один?
Можливо нині, хтось любується Тобою,
А я примарно-грішні бачу в ліжку сни.
Прийди кохана моя…Вирви ту нестерпну,
Сльозами, кров`ю вщент просочену стрілу,
Хай хто від нині полюватиме за мною,
Тебе кохатиму все рівно я одну!
Кохати вірно буду… Буду вік любити…
Але без цього болю в серці, як тепер,
Бо, як й надалі рані так в душі боліти,
То краще б я, від тих страждань пекучих вмер.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787041
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.04.2018
автор: Ярослав Ланьо