Нікого і нічого. Одна пустота.
Лиш розпач довкола вита.
Тиша німа.
І мене нема…
Розпач ковтає повітря,
стирає умить всю палітру.
І вже, як та губка,
вбирає усе навколо--
перед очима лиш кола:
чорні, жовті, то сірі,
то немислимо бурі.
Якби змогла рука отак
зібрати його у кулак…
Але вона заніміла,
начеб ураз скам’яніла,
не піднімається--
і в душі щось ламається…
Замість неба -- брила нависла--
сиза, важка. Як навмисне,
замість доброго сонця —
жовте із пляшки скельце
потужністю декілька ват--
і воно економить, не хоче затрат.
О Всевишній! Дай сил
розвіяти розпач, як пил.
А що скаже Бог?
Що у світі я така не одна,
і кожен свою чашу вип’є до дна.
На мої плечі він дасть лише те,
що в змозі його сама донести.
Я покорюся. Богу видніше…
І на життя подивлюся простіше...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787220
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 12.04.2018
автор: Valentyna_S