Ти ніколи не знав, як далеко втече́ш,
І коли твої сили вже ще́знуть...
Але стій, не спіши - похились на плече,
А я руки зігрію померзлі.
І зварю́ тобі чай із погаслих надій,
Із загублених в часі фантазій,
Із рожево-блакитних похованих мрій...
Ними бу́дем впиватися ра́зом.
У каміні холоднім розпа́лиш вогонь,
Обійме́ш нас бабусиним пледом,
Притуляючи руки до збо́лених скронь,
Все гірке приправлятимеш медом.
Аж до ранку отак гомоніти удвох
Будем тихо, сховавшись від світу,
Від печалей, пліток і життєвих тривог,
Вкрай відверто і щиро, мов діти...
Важко го́їти рани глибо́ко в серцях -
Сам на сам з ними гірше лишатись.
Мою руку тримай - і в нещадних вітрах
Я тобі не дозволю зламатись.
________________________________
13.04.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787249
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 13.04.2018
автор: † божевілля †