В собі я розіпнув Хреста,
скінчивши Біблію читати.
Цей крок зробив я неспроста.
В душі потрібно Бога мати!
Свого я розіп’яв Хреста.
Чому боятись Батька треба,
а не любити беззавітно?
Не має злитися потреби
людина щира і привітна.
Чому боятись Бога треба?!
Як мудрість, це Господній страх,
боязнь та вічна і тривога –
не хочу той носити прах
в душі питливій. Та й на Бога?!.
Ненавиджу я всякий страх.
Із себе вичавив раба,
бо не сприймаю рабську сутність.
Хоч все життя і гнув горба,
та вірив потай в самобутність…
Нарешті вбив в собі раба!
Хоч мудрість, що живе з умом,
знання розсудливого прагне,
релігія святим письмом
нас в нетрі віри вперто тягне.
Чи ж тільки віра за кермом?!
Щоб не накликати біду,
не варто викривать блюзніра,
а мудрий прямо на ходу
дарує вам любов і віру?!
Як тут не стати лицеміром?!.
Наказує Христос того
у першу чергу, кого любить?!
Дарма не скажуть – бий свого,
чужі ж боятись тебе будуть…
Жаліє сина Бог свого!
Великий Соломон пророк,
його цікаві настанови.
Якщо ті притчі все ж вінок –
він може бути лиш терновим…
Насправді мудрість в них – порок.
Кому прикрасою петля
слугує для худої шиї,
той навіть рабство вихваля,
сприймає за вино помиї.
Ця мудрість – та ж сама петля.
Чекає в чому мудрих слава,
якщо вона вся тільки Богу?
Як заповідь ця не лукава,
до слави не знайти дорогу…
Христу хай буде вічна слава.
Я розіп’яв свого Христа,
пройшовши через зими й весни.
Життя – це нива непроста!
В мені він вряд чи вже воскресне…
Я розіпнув в собі Христа.
12,13.04.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787260
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.04.2018
автор: Олександр Мачула