Зачаровано в очі дивилась
І до вуст доторкнулась рукою,
Від буття так безмежно втомилась,
Що і усмішка стала пустою.
В задзеркаллі стояла людина.
Хто вона? Зрозуміти не можу.
Промайнула секундой година,
А я поглядом погляд тривожу.
Я не вірю тому що я бачу.
Це не я, цього бути не може,
Бо очами розпачливо плачу
І усмі́шка вже не допоможе.
Я роками вдягала цю маску.
Формувала залізну людину.
Що й собі вже зізнатися тяжко,
Що в душі я кричу без зупину.
Хай всі думають що незалежна.
Не вагаюсь ні мить, ні хвилину.
Бачу дзеркалі я протилежне
Там тендітна, і вічна дитина.
Буду й далі я образ вдягати,
Бо не світ в нас жорстокий, а люди
Й віддзеркалення часом шукати
Щоби справжню себе не забути.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=787865
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 17.04.2018
автор: Валентино