І навіть хтось не може бути сенсом.
Наївні.
Ми віримо у святість майбуття,
тягар минулого волочим за собою,
не розуміючи, що мусим бути вірні.
Собі.
У першу чергу.
Ми нехтуєм людською добротою,
любов'ю, щирістю і простотою... Аж смішно!
Та ж ми так схиблені на парабенах і фосфатах!
Що вже, либонь, забули колір очей брата.
А чи ми знали?!
Від початку.
Із самого найпершого моменту?!.
І чи згадаєм хоч якісь фрагменти,
де все таке просте і щире, і правдиве?
Де кожен з нас хоч в якесь вірив диво...
Чи згадаєм?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788251
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.04.2018
автор: Марія Микуляк