Вставала з сонцем, падала з зорею ––
Така нехитра доля удови…
Хлоп’яток двоє дибали за нею –
Ланцюг недолі шлях її обвив.
Вона ж жила, трудилась, не здавалась,
Ховала тугу аж на дно душі,
Й хоч очі чоловічі задивлялись,
Не ризикнула: діти ж їм чужі.
Косила і рубала, і пиляла,
Рукам її підвладне було все.
Про її сльози лиш подушка знала,
Та морщилось без радості лице.
На світ дивились жінки світлі очі,
Шукаючи розради у красі…
Тікали дні, хмеліли смутком ночі,
Іскрився іній у тугій косі.
Добра у ній невипита криниця,
Якої вистачало на усіх.
Не раз батьки й сестра їй буде сниться,
Може, за рід спокутувала гріх.
Життя промчало, мов гривасті коні,
Стомились руки, ноги, та не дух.
Такою вона буде і до скону,
Бо з роду й покоління відчайдух,
Що знало і дитинство полинове,
І горя смак з любов’ю пополам…
І товпляться думки про неї знову:
Душі такій, рукам таким хвала!
12.04.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788313
Рубрика: Присвячення
дата надходження 20.04.2018
автор: Ганна Верес