Привокзальний пейзаж помирає у статиці,
рух по колії бісить будівель-відлюдників,
варта міста сканує: «втікач, бранець з лютого…»,
головне – не злочинець, зламай уже ґрати ці!
У високих будинках вмостилися протяги,
що свистять і в обличчя плюють друзям “зрадника”.
Влада смертних безбожно мовчить про гріхи тяжкі.
Хтось довічно ув’язнений, хоч і не вбив, не вкрав.
Хтось обпалений владою в небо падає без стрибка.
Крила в друзки. Ти встояв. Хоч радий, га?
Крила – попіл, та ти – не Ікар.
Лангольєри, вампіри – вся нечисть з парламенту
пожиратиме нас, доки рот замулиться.
Щоб змінити хоч щось, ти заповниш всі вулиці
натовпом, що позбавлений марного лементу.
Хмари тануть під сонцем, чекаючи руху та
слів, що поцілять у світ і прорвуться до цноти.
Місто – пристань вітрів, побудована з брухту.
Скільки там за шкалою Бофорта?
Час мурали малює поривами, шквалами.
Подивися, ким стали ми.
Пам’ятай, ким не стали...
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788616
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.04.2018
автор: Олена Галунець