Ходою, підступно, крадеться недоля.
Зруйнована горем здалась у двобої.
Отак опинилась в господарки злої.
Ще й зараз блукаю у пошуках долі.
Блукаю… Там сіро, а я хочу світла.
Тягнуся до нього, всміхаюсь привітно.
Не хоче прийняти, бо морок навколо.
Зімкнулось, тримає у темряві коло.
Проходять роки, і птахи відлітають
У теплі краї, мають там на чужині
Звикати та жити у іншій родині.
Якщо поталанить – то знов прилітають…
Напевне, весною, зігрітою сонцем.
То може й до мене повернеться доля?!
Вже довго чекаю – гартується воля.
Плекаю надію - дивлюсь у віконце.
Змиваються сльози рясними дощами.
Наступить омріяний сонячний ранок,
Наблизиться знов довгожданий світанок.
Колись, оживу від трагічної драми.
Та й біль може стихне, не зараз, з роками.
Завжди тільки пам’ять жива, поряд з нами.
27.04.2018
Свидетельство о публикации №118042706941
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789288
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 27.04.2018
автор: Вікторія Лимар