...в човна немає весел.
Він розбивається об скелі смутку.
Ніч повисла темним туманом.
Вона сіла край його обличчя і зазирнула у очі.
Човен лежав непорушно.
Він ледь дихав.
Ніжно огорнула його прохолодними руками.
Пригорнула до свого серця.
Човен зігрівся холодом її почуттів.
Він розплющив очі і глянув на неї.
Смарагдові перлини відбивали зорі всіх спектрів.
"Така красива" - подумав він.
Хотів її обійняти та не мав рук.
Йому стало соромно.
А так хотів зловити туманність її сукні.
Він лежав мовчки, дивлячись в її очі, які перевели погляд на безкрає небо та темно-синє море.
Хвилі обмивали його ноги.
Скоро воно потягне його на дно і він поєднається з піском. Покинутий.
"Ти прийдеш?" - мовчанням спитав він.
Перший Сонця промінь повис над нею, наче смерть.
Обпікав їй руки.
"Іди. Тобі пора. Море забере мене з собою. Я стану спогадом. Тонким вітром на твоїх плечах, мов вуаль. Лети..."
Сукня почала палати, руки почали тліти, очі зливались із кольором піска.
Вона помирала, тримаючи його в обіймах.
Промені...
Все ближче. Цілують її ноги, пестять її руки, виривають голос, об'їдають тіло.
Човен зайнявся вогнем.
Море палає нестримним дощем.
Крик у далині.
Чайка.
Вона сіла на берег і вмостилася на теплому піску.
Поруч неї лежала вуаль - тонкий вітер.
Вона міцно взяла її в дзьоб та хвилею безодні пірнула у серце моря.
© Ольга Баландюх, 28.12.16
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789539
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.04.2018
автор: Ольга Баландюх