Горять наші очі, ми такі молоді,
По коліна нам море безкрає,
Ми не пливем, ми ідем по воді,
Жоден суму і горя не знає.
Та зустрілися скелі на морі тут раз,
Гав даремно почав я хапати,
І хоч скелі далеко ці не Кавказ,
Їх не вдалося мені подолати.
Спіткнувся, полетів далеко униз,
Це не фільм, не зумів врятуватись,
Не вхопився рукою я за карниз,
Доведеться до дна аж дістатись.
До місця добрався швидко і я
Почав оглядати глибини,
Ліхтар не горить, не горить полум’я,
Так страшно, а не пройшло і години.
Але день за днем звикати почав,
Темно на дні, але і солодко тихо,
Що на другому тижні думку зачав:
«Залишуся на дні і не знатиму лихо».
І справді, я залишився на дні,
Тихенько сиджу лиш сам у собі,
У солоній воді прісні стали дні,
Від парадоксу стало не по собі.
Померти самому у тиші глухій?
Померти ось так на фальшивому дні,
Як якийсь кочівник у пустелі сухій?
Ні дякую, я люблю світанки парні.
І вчасно згори промінь схопив,
Прекрасний такий, темноволосий,
Із радістю вгору до нього поплив,
Говорить до мене солодкоголосий.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789617
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.04.2018
автор: Денис Лучук