А зрада серце обпіка вогнем,
Наче мечем пронизує все тіло
Та, мов лещатами стискає душу ще,
Тоді стоїш, немов закам"янілий.
Немає слів, солоні сльози лиш,
Мовби гірку отруту ти ковтаєш,
Образа в горлі вже клубком стоїть,
Все душить, душить і не відпускає.
-Та заспокойся, - кажеш сам собі, -
Не тільки ти, в нас зраджених немало,
Ще усміхнеться доленька тобі
Й щасливим також будеш почуватись.
Минає час.Поволі біль втиха,
Та сонце радості зійде, загоїть рану.
Зрідка його усе ж ти відчуваєш,
Бо спомин давній, мов ножем штрика.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789643
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 30.04.2018
автор: Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський