Він постарів. Йому багато років.
З усіх боків вже тиснуть молоді.
Хоча їх розділяють пару кроків –
Час наче цукор розчиняється в воді.
Очей нема. Їх вибили нещадно.
І зовсім розламали навіть дах.
Залишився стояти безпорадно
Старий будинок десь загублений в світах.
Він постарів. Прожив багато років.
Бачив царів, знав таємниці змов.
Він пережив червоних всіх пророків
І вивчив безліч невідомих мов.
Знав шепіт пристрасті, емоції кохання
І сльози відчаю, і крик у далечінь.
Він чув молитви і нечувані бажання,
І знав як люди перетворюються в тінь.
Ті революції і війни промайнули,
Знову вагітності, народження дітей.
В щасті життєвому нарешті потонули
Горе і смуток від загибелі людей.
А час біжить, наче малесенька дитина.
І раптом сам. Лише вітри і тихий дощ.
Життя пройшло. А скільки? Та одна хвилина.
Як мокрий слід забруднених підошв.
Він постарів. Йому багато років.
З усіх боків вже тиснуть молоді.
Хоча їх розділяють пару кроків –
Час наче цукор розчиняється в воді.
автор Вікторія Скуратовська-Кравченко ©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790510
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.05.2018
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко