У неї райдуга злітає за плечима,
Неначе променем засліплює очима,
Дотик руки легкий мов подих вітру,
Людського почуття змішала всю палітру …
Тепер уже то холод, то пекуче сонце,
То [b]сон[/b] удень, то сум’яття ночей,
Можливо це було усе й не конче
Потрібно для цього́ [b]дощу[/b] гостей …
Почався як гроза, як буревій,
Його чіпати не дозволь, не смій,
А потім раптом спокій і печаль,
За тим неспокоєм страшенний жаль …
За тим вітрищем і за тим вогнем,
Якого не здолав сердечний щем,
За тою публікою чи за сценою такою,
Що виявились явором й вербою …
А так здавалось, що там стільки люду,
Там стільки галасу, людського пересуду,
Насправді тільки двійко втомлених дерев.
Регоче у кутку камінний лев …
Де ж та реальність взяла ті ключі
Відкрила двері в грози і дощі,
Відкрила очі в ночі й буревій
А ти їй кажеш: то чуже, не смій?
Занадто вже тієї простоти.
Може і зручно, але з цим не йти,
Не бігти, не летіти стрімголов.
Ти думав дощ, а то зайшла любов …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=790723
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.05.2018
автор: Дружня рука