Хтось штампує без ліку дітей,
а мені — штампувати вірші.
В нагороду й спокуту за те,
що назвав своє слово віщим.
Як то? — Кожному, кажуть, своє...
Їм — своє, нам — своє робити.
Кожен долі лаштує вольєр:
мрії, сни і корито розбите.
Звісно, мариться зрідка й мені
тут пустити пагіння розлоге.
Лиш в таланті його й талані
де порука й притулок від злого?
Легше: вірші (очей мокрота)
й божеволіти талановито.
Зариваюсь — подоба крота —
в рідну мову, намацавши виток.
Вірші марять безсмертям, колись
пережити дітей та онуків,
щоб нарід стерегти, мов орли,
не зволяти в брехні потонути.
Їх застане мій пра-...пра-...малюк.
Попри вдачу поета наївну,
про одне я вас, вірші, молю:
лиш не переживіть Україну!
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791277
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 11.05.2018
автор: Олександр Обрій