1
Лев зерно сіє, сіє зерно...
Устами до сонця зеленими
презеленими вилажу
з землі:
«Богородиця найкраща.»
Лев мовчить, в серці слова не має?
«Богородиця – Найвеличніша наша...»
Лев не може ні разу.
Все обмацав... щось по лінії
Бога п’янке
вилазить...
цей і справді проотченаше!
Євангеліє чиє закопав?
сіє своє зерно...
Устами зеленими-презеленими...
Не може ж цей Лев –
наступати на мене...
«Богородиця –
Церква в Неї у
кільватері...
не може військовий
вдарить в Лице
Богоматері!..»
Тарас – царицю... сухоногою обізвав...
цариці – словом торкатись ноги(?!?)...
навдивовиж заблукання!
і – перепало!!...
І себе найдурнішим, за Аралом,
назвав...
Тьма:
п’ють горілку і говорять! Тупо.
Говорять, їдять ковбасу! як луплять!
Чіткіші – сало.
І– уряд! Мирське начало...
Їдять, більш, і більш, говорять...
ох лихо віють...
Дав за таке Миколай – Арію-дії...
Бо неперевершено суперечки сіяв...
Й що земні?
що земнії!?
Син і Мати святителя порятували! –
Не то – не Льва, найвищого серед святих,
Миколая, не стало б!..
Маріє!! витягуєш незастрахованого
ясністю підривного
поета – на очах усіх –
із всього!
Люблю Тебе! з нерафінованого
з позамежного – гукаючого
жестикулюючого,
ніби украли Бога!!..
Тут і чекай, що з терпеливого неба
ангели кинуться
повість місити!
То ж ніхто такого не в змозі вмістити!
! І – ніщо не може – любов цю спинити!!
Або любов,–кажуть,– або
точність!..
так?
А натиснути єдиним –
це на лоба вилізуть
очі!!
Перекусити нас хоче!
Десь відвага – а тут з позамежжя згага!
Ти мене в серце Ваше Єдине
втягуєш...
Чисто любитиму душі і квіти –
але так як Бог і Ти –
квіти
не втягують!..
Ти розумієш – і люди...
не втягують...
Тут же вогонь запалає –
сам дух вогневіє!!
Слухай, зачекай! – ось, ось:
Володя підходить до Буржуазії...
2
– Крокодилячі сльозки, царятка, ллєте
за генієм?
і тут же «ай ем сорі» – Синоду?!
(і – раз! – буржуазії царячій
в морду)
– Ліберали!! гацькували?–
художника Висоти –
за діркомишачі гроші??
Бо пророк він смішний?
умучили! – а тепер ви хороші
і липнете –
Толстой є совість??
а де Лев – Правда і повість?..
– Ви! «патріоти»!! – перед Європою
вигляду дбаєм ? приличного
й гордого?
а ким Велич замучена?..
й не звучить серед впалого
Цільна ця, Велич?
і кусочки упалі засмучені?
(і знов – бах!.. цим жуйним –
в морду)
... І що ти візьмеш з обмежених?!
Півтіні-півправди жене...
Володя, рука привязана
до голови – це обмеження...
Хіба ж то душі розгорненій –
це стежити?..
3
Летім за Духом.
Краса думки тіло має...
Смирення Слова подивує –
й надихає
обмацать й думкою
красу смиренну кістки...
Це к-істині...
То кістку Бог, бува, ламає,
а іншим –
і не попускає...
І правте думку,
і дивіться, вже встигаєм:
Поламаній лиш спрагу
направляє
сестра-краса...
По собі внутрішньому в Дусі –
мов по сліду,
очищені кістки
святі в небо вкладають,
повіє Дух!
Лиш геній з парадоксами
у Тройці йдуть.
Так і в містах – в аду.
І хто це знає?
25.02.2008
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791616
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.05.2018
автор: Шевчук Ігор Степанович