Одну гвинтівку видали на трьох.
Дніпро відкрив смертельні нам обійми.
Нас остограмили, роти закрили гімном,
Щоб врятувать не міг нікого Бог.
І кинули, як м’ясо, - на убій
Мобілізованих до того за годину.
Походженням одним були ми винні,
Старі та юні втрапили в приціл.
Шаліли кулемети, вороги
Втрачали розум від жертовних тушок,
Ті, що позаду, стежили байдужо,
Щоб ми назад вернутись не могли.
Червленим став сивіючий Дніпро,
Від горя вітром рвав крихку надію,
Мов усвідомлював – нічого тут не вдіє,
Занадто вже всесильним зло було.
Нас вижило так мало в тім бою!..
Промимрив маршал: «Менш піде в Сибіри…»
Юначі губи, виблідлі у сіре,
Зронили поруч: «Що я тут роблю?..»
Я відповів би хлопцю, якби міг,
Що грандіозні жертви – підмурів’я…
Сказать що - ненародженим, їх сім’ям?..
І я ударив совість навідліг.
Пройшли роки, подеколи ходив
До підлітків на зустрічі травневі,
Пронизувало споминами нерви,
Тонув під гам кривавої води.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792019
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 17.05.2018
автор: Оксана Дністран