Герберт Нойфельд / Herbert Neufeld
[i][b]"Знову й знов кричу ледве чутно, рідна, до тебе"[/b]
[/i]
[i]...гортаймо хвилини й хвилинки й напів- і чверть- і секунди...
однаково – мов сторінки хвильових на радість листів,
що хвиля по хвилі стрибають в далеке-далеке ніку’ди...
…kовтаймо тумани, де вічність втрачає ганебну свою нечутливість,
виходить із себе, говорить щось, діє, ламає, будує,
кохається з лісом на обрії, виховує гори і море, й ще подбавши…
вмирає нарешті і то на очах і по віях у сосен, беріз і осік.
(та плачуть при цьому, як правило, тількі обрійні гаї...)
І плетіво нáпів-несказаних слів, недочутих казок, непроявлених снів,
недодуманих поглядів, на півдорозі утрачених мрій, незмальованих образів,
недолюблених друзів, коханних-чи-ні героїв романів, вертепів й пісень,
недослуханих му’зик – крадуть на вулицях в нас пауки
і без сорому у паутину свою заплетають, ловлячі мух
за допомогою чóгось, що найдорожче мабуть було у нашім житті...
А ми з тобою ідем, ідем, ідем і зовсім, зовсім
не вклопоталися цим усім (бо рука у руці!) …так і ідем
собі далі в майбутнє і не загубимось будьмо й не заблукаймо
та одного одне не позбудимося вже ніколи... хіба що забудьмо?
авжеж! авжеж... авжеж... авжеж! авжеж... авжеж...
[/i]
(із вдячнистю до авторки джерела інспірації для цих рядків!)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792832
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.05.2018
автор: Tychynin Herbert