зборовши тяглість пестощів отруйних
пірнаєш в космос вистиглої ночі_
завісами портал в ніщо регоче,
зловісно означаючи ті межі,
заходити за котрі не вартує
не маючи на стомленій увазі
огидний ритуал самокартання…
лунає потойбічна, стародавня
мелодія кленової сопілки,
зривається, себе перелякавши,
з ялинової гілки янгол п’яний,
що жодною стрілою не порушив
серця взаємно ввічливих заблудлих
знесилених вигна́нців з хащ едему…
з собою сам_ впокоїний до щему_
під вичахлим дощем ковтаєш тишу,
вдягаєш маску чи не найсумнішу,
вертаєшся_ неначе з того світу_
в координати гри, що йде по колу,
на визначену іншими орбіту,
дотримуючись пунктів протоколу…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792997
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 24.05.2018
автор: Ки Ба 1