Яскраве світло зірок та місяця злегка освітлювало її обличчя. В очах відбивалося небо. Її волосся в милому безладі розкидані на пледі. Ми вперше вирішили провести цілу ніч в полі, спостерігаючи за зірками і зустріти світанок.
Ми ні однієї секунди не були друзями. Ні разу. Я кохав її. І любив абсолютно все. Я любив сяйво в її очах, коли вона бачить щось, що їй подобається. Любив її сонний вигляд вранці. Любив, як вона хмурить брови, коли читає. Любив, як вона радіє кожній дрібниці. Любив, як вона хвилюється перед кожною важливою подією - її щічок торкається легкий червоний відтінок, в очах помітно хвилювання та страх, але вона завжди виглядає впевненою в собі, хоча я і знав, що вона відчуває насправді. Любив, як вона, іноді, щось тихенько бурмоче під ніс, коли спить. Любив її щасливий вигляд, коли вона перемагала в наших маленьких та трішки дитячих змаганнях. Любив її з косметикою. Любив без косметики. Любив її злу, добру, вразливу, смішну, роздратовану, тиху, говірку, сміливу, боязку, веселу, божевільну... Я любив її всю. Але понад усе я любив її слухати.
Для своїх сімнадцяти років вона була надзвичайно розумною і на все мала свою думку. Їй подобалось відповідати на мої питання глибокими роздумами. А мені подобалося задавати їй ці питання та починати розмову.
- Цікаво, на скільки є реальним існування раю та пекла? - задумливо почав я, дивлячись в небо. Чому я запитав саме про це? Це не мало для мене значення. Я просто хотів почути її голос, її роздуми, її думки.
- Рівно на стільки, на скільки є реальним існування Бога, - так само задумливо відповіла вона.
- Ти не віриш в існування Всевишнього? - мені стало цікаво і я повернувся на бік, підперши голову рукою, слідкуючи за дівчиною. Вона продовжувала дивитися в небо. Її погляд пильно вивчав сузір'я, а її губи були розслаблені та напіввідкриті. Я знав, що зараз їй комфортно та затишно. Це саме те, що їй подобається: тиша, спокій, ніч, розмови.
- Я не можу заперечувати Його існування, але і не можу точно сказати, що Він є. Подумай сам, доказів майже немає.
- А Біблія?
- А Біблія - це книга, яку ми вивчаємо на літературі, а не на історії. Люди на стільки не впевнені в Його існуванні, щоб записати це в підручник світової історії. Тим не менше, вони вірять в Нього та в Його сили. Все, що ми маємо, це віру.
- А ти сама віриш?
- Вірю... Але не завжди погоджуюсь з Ним.
- І з чим же ти не погоджуєшся?
- Нехай незгода буде одним із гріхів, але чому маленькі діти помирають від раку? Чому маленькі діти взагалі помирають? Чому декому спадає на думку зробити аборт? Чому, якщо ти багатий, ти отримуєш все, а якщо ні - ти змушений виживати? Чому люди, які кохають один одного, живуть в різних частинах земного шару? Чому, дотримуючись Біблії, діти повинні відповідати за гріхи своїх батьків? Чому хороші люди рано йдуть з життя? Навіщо взагалі існують смертельні хвороби? Хіба не можна було Богу зробити рівні умови для всіх? Тоді життя б стало більш справедливим, - в її раніше спокійних очах тепер читалося співчуття та сум. Настала тиша, кожен думав про своє. Ці її слова змусили мене задуматися.
- Знаєш, - понурим голосом почав я, - ти маєш рацію. Але, як то кажуть, ці моменти життя - це наші випробування, саме життя - це випробування.
- Навіщо вони? У випробуваннях немає сенсу, я думаю.
- Тоді в чому він є?
- В друзях, в сім'ї, у відвертості, в сміливості, в коханні... Мені, взагалі, здається, що жити потрібно заради свого задоволення, заради коханих, рідних людей, заради свободи. А не для того, щоб пройти це чортове випробування несправедливим життям. Воно має приносити задоволення, а не страждання.
І знову тиша. І знову кожен думає про своє. Її задумливі очі все ще дивляться у небо, а я дивлюсь на неї. Її мелодійний голос зруйнував цю тишу, але я не розібрав слів, бувши зачарованим звучанням її голосу.
- Що? - перепитав я.
- Ти́ віриш в Бога? - зробивши наголос на першому слові, запитала вона.
- Вірю. Але після твоїх слів починаю сумніватися в цьому, - посміхнувся я, а вона засміялася. І я дуже любив цей сміх, і завжди намагався розсмішити її, аби тільки почути його.
- Ти такий надзвичайний, - посміхнулась вона і, нарешті, перевела погляд на мене.
- Зовсім ні...
- Так! - перебила вона мене. - Ти завжди поряд, завжди підтримуєш, завжди піднімаєш мені настрій, завжди даєш пораду, завжди вислуховуєш. Заради таких людей, як ти, варто жити.
- Заради кого варто жити, то тільки заради тебе, - дивлячись в її очі і трішки наблизившись до її обличчя, тихо промовив я.
- Поцілуй мене, - донісся до мене тихий шепіт.
Не вірячи в своє щастя, я опустився до її вуст. З одним першим легким дотиком все всередині перевернулося. Її губи такі м'які и такі бажані. Всі емоції в той момент можна порівняти з ковтком холодної води в спекотний день і, одночасно, з теплим полум'ям в холодний листопадовий вечір. Я намагався через цей поцілунок передати всі свої почуття, з надією, що вона зрозуміє. Ми відірвалися один від одного і подивилися один одному в очі.
- Я також тебе кохаю, - тихо усміхнулась вона, а я дивувався, як їй, все таки, вдається зрозуміти мене без слів. Я посміхнувся у відповідь і ліг на спину, підтягнувши дівчину до себе. Вона поклала голову мені на плече і малювала зрозумілі тільки їй малюнки на моєму торсі.
- Я живу заради тебе, - притиснувши її ближче до себе, прошепотів я.
А неба уже доторкнулися ніжні кольори сонця і ми вперше разом зустріли світанок, тільки вже зовсім не як друзі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793439
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2018
автор: DariaB