Вона не знає чого хоче
В її очах горить вогонь
Вона всю ніч собі щепоче
Що все життя лише мить, сон
І дивляться крізь неї всі ,
Як привид для людей у світі
Вона, і червоніє в темній млі
Її волосся все в яскравім світлі,
Як промінь щастя на землі.
Красиве місячне намисто
Притишкло світить у вікні
Та лиш пожовкле вже зимове листя
Летить так вільно, та пусті
Ще не відкриті, скриті души
Лежать, десь на морському дні.
Вона, як німфа, як сирена,
Вона, як доля, і як схема,
Яку руйнує наш весь рід.
Вона комусь належить буде,
Її за щастя не осуде, ніхто,
І навіть наш великий світ.
Гайдає вітер клен сумний
Вона сидить та молеться святій
Прохає вислухати муки,
Що пронесла в собі вона.
Її замерзлі від морозу руки.
Не може віднайти душа,
Спокійне і розміряне життя.
Чому вона, як привид ходить?
Крізь неї дивляться усі.
Вона із розуму не сходить,
А спокій держить у собі.
Та очі сині і пусті
Її подивляться на тебе
І ти захочешь вмить піти
Із радістю відпустишь погляд в небо.
Та очі її сині і сумні
Подивляться з надією на тебе
І скажуть тихо, ніжно, обійми.
Ти обійми її, як небо
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=79347
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 14.06.2008
автор: Будархистка