Сутінки (етюд)
Стомлене сонце покотилося за обрій. Веселий вітерець поспішає в поле колихати молоді жита. По синьому небі кудись далеко - далеко пливуть хмари. Все стихає…
Така ніжність і свіжість огортає тебе! Срібляста роса поволі падає на землю. Чується спів зачарованого солов’я з березового гаю. Надворі вечоріє.
Захід ще палає червоним полум»ям, а чаклунка ніч своїми мохнатими крильми сповиває все навколо. Падають задумливі сутінки.
З- за лісу виринає золотий ріжок місяця, а за ним по небу мов розжарені краплинки висіваються зорі. Вечірні зорі… Що напророчать сьогодні ці зорі? Вони освітлюють вузеньку стежинку до коханого.
Я лину до тебе, мій милий, по тій протоптаній стежинці, по якій не раз ми збивали роси вдвох. Я поспішаю до нашої сестриці – білокорої берізки. Ми станемо з нею так близько, як колись із тобою. Я обніму її ніжно, притулюся гарячою щокою і вдвох з нею заплачемо… Адже ти десь там, далеко від мене – моя радість, моє щастя, моя любов…
- Берізко, ти єдина пам’ять нашого кохання приголуб мене!
І вона своїми зеленими руками обняла ніжно – ніжно і прошепотіла: «Не плач. Кохання не згасає, а коханий скоро повернеться. Ти тільки чекай!»
1982 рік.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794038
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2018
автор: Валентина Рубан