Іван повернувся з війни додому без ніг. Заледве пришкандибав на протезах. Мама, побачивши його, гірко заплакала. Тато притиснув до грудей і тихо промовив: «Якось буде, синку… Не здавайся! Жити будемо! Всяке в житті трапляється, але Бог дає життя. Ти молодий. Все ще в твоєму житті попереду.»
До війни Іван був хлопцем хоч куди! І з дерева різні вироби майстрував, і на скрипці грав, і бджільництво любив. Як вийде у сад, а там пасіка! Квіти цвітуть, бджоли гудуть. Міг годинами поратись біля бджіл – так любив цю справу. Як вилітали ті бджілки навесні, то йому аж дух перехоплювало: «Весна!» І весну любив, і кохана у нього була, Надійка-сусідка. Гарна дівчина – чорнява, брівки дугою, як дзиґа вертка. Іван заглянув у сусідський двір. Дивився, чи не бігає по подвір’ю його Надійка? Не міг наважитись до неї зайти. Як він тепер прийде до неї? Що їй скаже? Подивився мовчки на свої протези і тяжко зітхнув. Та й навіщо їй такий хлоп? Дівка хоче вийти за гарного, здорового парубка. Жінка хоче мати роботящого чоловіка, аби міг заробити та прогодувати сім’ю. Що тепер заробить він? Руки є, голова є, а ніг нема.
Надійка таки прибігла до них. Вже знала, що Іван повернувся без ніг. Чи прийшла подивитись, чи переконатись у тому – невідомо, але забігла до цьоці Маринки, а так звали Іванову маму, нібито позичити солі, бо якраз вдома закінчилась:
–Слава Ісусу Христу, цьоцю Мариню! Я до Вас.
–Слава на віки! А до Івана не зайдеш?
–Та й до Івана!
Іван дивився на дівчину. Така як була, такою і залишилась. Красива! Ой, яка красива! Її красу хотілось пити великими ковтками.
–Ну що, Іваночко, як ти? – Надійка присіла біля нього. Іван думав, що розмова піде якось інакше, а розмова була такою, мовби просто між знайомими. А ще він вловлював нишком її погляд, але той погляд вже не був таким, як колись, а якийсь жалісливий. Видно, жаліла його, нещасного каліку.
Іван спробував пожартувати. Запитав, чи зустрінуться сьогодні в саду на їх старому місці, але у відповідь Надійка якось заметушилась, очі опустила в землю, швидко відповіла, що сьогодні, певне, не вийде, бо має купу вдома роботи та й побігла собі через городи до хати. Не вийшло ні на наступний день, ні у четвер. Хлопець зрозумів, що Надійка відмовилась від нього і від любові також. Надійка, його Надійка! Надія вмерла у ньому.
А через кілька місяців до Надії вже ходив хлопець з сусіднього села. Іван важко переживав. Спочатку все таїв у собі. Гірко йому було навіть вимовляти її ім’я, а як на Надійчиному подвір’ї заграли музики, то напився з горя. Отак тримався, тримався, а в той день напився. І з того дня почав пиячити. Нашкребе на пляшку, сяде одиноко під яблунею в саду і п’є. Мама спочатку пробувала зупиняти, потім плакала. Від тата скривала, щоб часом скандалу не було на всю вулицю. Потім стала просити:
–Сину, схаменись! Всяке в житті трапляється. Різні люди живуть. У кожного своє горе. І любов багатьох стороною обходить. І хвороби різні є, і смерть є. Та що я тобі буду говорити про смерть? Не мені тобі розказувати! Ти війну пройшов.
–Мамо, мамо! Кому я тепер потрібний такий? Отак буду вам у житті обузою! Бо хто я тепер? Нещасний каліка!
Мамі було гірко то слухати і вона нишком втирала сльозу.
Перед самими Зеленими святами Марина прикрашала липою вікна та двері. До свят готувалась. Зелені свята проходили у них завжди велично. Та й любила їх з дитинства. Ще дітьми колись бігали під липи, щоб наламати галуззя. Ті липи здавались їй такими старими та мудрими, що перед ними вона мало не кланялась. А пахли як! Медом на все пасовище! Як то було тоді гарно! Якраз прилаштовувала останню гіллячку біля вікна, як почула: «Цьоцю Мариню, слава Ісусу Христу!» Обернулась і побачила Устю, дівчину з сусіднього села. Устя жила по сусідству з Марининою сестрою. І часто бувала у сестри в гостях.
–Тут сестра Вам щось передала, – Устя показала на торбу, – візьміть. Я до родичів своїх іду, то й подумала, занесу Вам.
Марина пригадала гарні часи. Колись вони з чоловіком та сином Іванком-підлітком ходили на сусіднє село на празник. Як то файно було йти полями! Вони ішли собі, сонце гріло. А поле хвилювалося житами. В тих житах цвіли квіти: маки, волошки, ромашки. Іванко усміхався до сонця і промовляв: «Мамо, тато, як то гарно на тому білому світі!» А в сестри стіл уже накритий. Наїдків-напитків повно на ньому, бо готувалась завжди щедро до гостей. А ще в гості завжди кликала сусідів. З мамою і татом приходила маленька Устя, гарнесенька чорнява дівчинка. І як вони з Іванком починали бавитись, то бавились до вечора. Він був старшим, то любив Устю підняти високо і запитувати: «Ну що, Устю, летимо?»
Тепер все було не так. Вони зістарілись. Син повернувся калікою. Клята війна відібрала щастя! Марина подивилась на Устю: «Ти дивись, яка гарна дівчина виросла! І де той час так швидко біжить?»
З хати вийшов Іван. Придивився до дівчини – та це ж Устя, Устя –чорнявенька дівчинка з сусіднього села.
–Іваночко, доброго дня тобі! Слава Богу, ти з війни вернувся!
–Доброго дня! Яка ж ти доросла стала, Устю! Дівка на виданні! І що тут скажеш? Так, Устю, вернувся. Краще б не було тої клятої війни! Мир і спокій– то найкраще, що може бути!
Іван з Устею ще трохи порозмовляли, поусміхались одне до одного. Згадали трохи дитинство, як ганяли цілий день: то у хованки бавились, то у лапанки. Устя попрощалась та й пішла.
Зранку Марина помітила, що син встав, умився, побрився, сорочку нову вдягнув. Глянула на нього – який гарний хлопець! Від Устиного приходу хлопця як підмінили. У ньому пробудилась любов до життя. Марина, звичайно, і не знала, що тут думати. Зрозуміла, що дівчина сподобалась Івану. Але що з того? Чи не будуть його надії знову марними? Чи захоче Устя зв’язуватись з таким?
З того часу Устя зачастила до своїх родичів чи не через день. І все попри Іванову хату. Отак постають обоє та й усміхаються одне до одного та до сонця. І не дивиться Устя на Іванові ноги. А дивиться в очі. І такі ті очі їй гарні, що здається купалась би у них цілу вічність, отак до самісінької смерті, та й після неї.
Не минуло і три місяці, як Іван сповістив мамі і батьку новину: «Буду женитись! Ми кохаємо з Устею одне одного.» Батьки усміхнулись тихо, аби не сполошити щастя. Щастя…Воно таке – любить тишу. Але втішились дуже.
На весіллі Устя вся аж сяяла. Відчувала себе найщасливішою нареченою у всенькому світі. Іван дивився на неї очима, сповненими великої любові. А вкінці, як вже музики задавали бубна, підняв на руки і усміхнувся: «Летимо?» Устя як у дитинстві крикнула на весь світ: «Летимо!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794261
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.06.2018
автор: Наталія Ярема