Високо-високо
на сотню лі піднімається вежа,
відкриваючи перед нами
чотири простори земні.
З темнотою до неї
на нічліг повертаються хмари,
і до самого ранку
притулок в ній для птахів.
Гір й річок дивовижа
безроздільно заполоняє погляд.
Гой ж, безкрая самотня рівнина
скерована у далечінь.
В минулі роки скільки славних
билися за ці землі!
Але час собі приходив
й усі поверталися в Ман...
Кипарис і сосну повсюди
знищила гостра сокира,
лише високих курганів
нерівний малюється ряд.
У могильних руїн величних
не залишилося більше газдів.
Безпритульні їх душі
пішли у яку сторону?
Процвітання й життя блискуче,
захоплення варті, звичайно,
але роздуми більш глибинні,
сіють в нас жалість й печаль!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794330
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.06.2018
автор: Тао Юань Мін