Нічний вокзал, пустий перон
І гуркіт потяга десь там у далині.
А ти стоїш, ось твій вагон
І дуже важко на душі.
Ще мить і вже прощатись час.
Пора в дорогу вирушати.
Таке життя от вабить нас.
Так тяжко друзів залишати.
Вони отут всі, поруч тебе.
Такі щасливі і сумні.
І просять допомоги в неба
Добре доїхати тобі.
Перон порожній і навколо
Чути гудки і стук коліс.
Вас не розлучить вже ніхто й ніколи.
Навпроти бачиш очі повні сліз.
І самовільно плачеш з ними ти,
Хоч обіцяла вже собі не плакать.
«Заходьте!», – строго каже провідник.
Ну от і все. Пора вже вам прощатись.
Мчить сонний потяг уперед крізь ніч.
Тягне дрімаючі вагони.
А ти не спиш, не закриваєш віч,
Ти згадуєш усі оті перони.
Ти згадуєш усі оті прощання
З людьми, яких ще рік тóму не знала.
Ти знаєш, що ця зустріч не остання.
«Я вже сумую», – ти собі сказала.
Таке життя ми вибрали свідомо.
В конгресівця тепер це звичний стиль життя.
У мандрах ми частіше, як удома.
І не важливе нам мережі покриття.
12.11.2017 р. © В. Загрійчук
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795281
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.06.2018
автор: Володимир Загрійчук