Ти не чекай, що при́йде час,
Бо він біжить. Біжить невпинно.
Спішить кудись. Кудись повз нас.
А ми і далі стоїмо невинно.
Ми стоїмо на одинокій скелі
Десь там, серед ранкового туману.
І так, неначе струн віолончелі
Напругу поглинаєм спрагло й п’яно.
Ми вперто стоїмо на краю скелі.
Зі страхом крок вперед один зробити.
І сконцентровано, неначе на дуелі
Вичікуєм момент, щоб не схиби́ти.
Навколо невідомість й таємниця.
Над нами лагідно весняне сонце сяє.
Вогнем виблискує холодна криця.
Чого чекаєм досі ми не знаєм.
А час летить. Летить щодуху.
Його ніхто не може зупинити.
І поки ми чекаєм слабкодухо.
Може не вистачити часу жити.
То може варто крок вперед зробити?
В безодню крок туди вперед сміливо.
На друзки страх німий розбити
Летіти невагомо і красиво.
І по дорозі вниз розправить крила.
Розвіяти туман потужним махом
Пелену, яка землю затулила.
Гордо летіти вільним птахом.
А може і безодні там немає?
Є степ широкий, що веде за небокрай.
А далі гай, дам дівчина чекає.
Тож йди вперед, скоріш, не зволікай.
Чи може там дорога килима́ми
Старанно вмощена для тебе від душі?
Така, якою нас водила мама,
Щоб часом нас не вкрали торгаші.
А час іде вперед все рівномірно,
Не оглядаючись назад чи на боки.
Поважно голову піднявши непокірно
Роби той крок! На що чекаєш ти?
20.11.2017 р. © В. Загрійчук
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795282
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 11.06.2018
автор: Володимир Загрійчук