Грім говорить: «Мені все одно, все одно!»
І з розверстих небес, наче брилу, викочує зливу,
І твоє неозброєне місто лягає на дно,
Щоб притишити там власну впевненість: «Я – особливе…»
Так гойдаються хмари, що ти вже не віриш в блакить
І у відблиски сонця у вранішніх вікнах навпроти,
І у те, що у неба долоні, а не кулаки,
І у те, що любов здатна відчай та гнів побороти…
Попри все, повертаєш обличчя назустріч грозі,
І поволі виплутуєш серце з грімниць, мов з мотузок.
Та бракує секунд, щоб зіскочити із терезів
Й перекинути чашу із болем - вапном заскорузлим….
Хилитаються храми, здіймається в небо узвіз,
Підіймаєш поділ до колін і ступаєш у воду -
Хай збиває із ніг, цебенить, розмиваючи злість.
Чим гучніше гримить, тим сильніше ти любиш негоду.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795604
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.06.2018
автор: Єлена Дорофієвська