Море потроху тонуло в імлі і тумані,
На реї хитався ліхтар, його тіні палали
Уламками світла в кишенях життя капелана—
Вічним метанням від істини до маячні.
Він мовчки дивився у море, а хвилі потому
Зливалися з ріками затишку рідного дому,
Трави ланів огортають міські кордони,
Маленьким хлопчам він пливе у них вдалечінь.
З радіохвиль лунають команди рейхсфюрера
Рівними лавами йдуть попід темними мурами
Солдати. У захват юнацької мрії занурені.
Мов триста спартанців.
Хвилі мобілізацій.
А далі — шелест землі від ударних хвиль
Крик чистих душ, мов скошеної трави,
Світ був у стані натягнутої тятиви,
Тепер він випустив гнів — і горить в огні.
Мама і тато не спали вже кілька ночей
Пульс агоній незряче тече в бомбосховище
Від маківки до п`ят крижаний огортає щем.
Холод пече, мов у плоть проникає мечем.
Капелан фізично не там, де його душа.
Зараз він міцно стискає лезо ножа, не відчуваючи болю,
Вдивляється в кола.
Капітан віддає команду:«На абордаж»
А він чує, як мама читає їм Отченаш,
В який тато не вірить,
Але його теплі долоні
Розтоплюють будь-яку сталь, навіть дуже холодну...
Ніж падає з рук, фарбуючи море в червоний
І омивається, поки стихія несе.
«Ну що ж, врешті-решт, —думав він, —омивається все».
Ставши німим звукописом мідно-прозорим,
Він ніби мовчав все життя — говорило Слово
Світанковим дзвоном рубінових колискових,
Тихою тінню смарагдових шелестінь.
Замкнутий простір думок — заболочена жертва,
Віра вела прописаним шляхом вперто,
Та море у штилі здавалося зовсім мертвим.
Роками в війні залишались його кораблі.
Ніхто не спалив їх.
Десь клекотіли чайки
Пір'я, мов душі загиблих злітали прощанням
Море байдуже дзеркалило все і мовчало.
Бо вічне завжди байдуже у власній імлі
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796145
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 18.06.2018
автор: Юліанка Бойчук