Ворона народила соловейка
й була здивована тим яснооким дивом.
Яке воно безпечне і маленьке...
Яке воно без всіх причин щасливе!
Іще не зіп"ялось на лапенята,
а вже щось тьохкає собі потроху.
Хіба такі воронячі пташата? -
казали родичі й хотіли проковтнуть бідоху.
Ворона і сама давалась диву...
То гордість прокидалася, то апетит...
Так, не була вона пташатком тим щаслива
і, часом сумнівалась, що воно злетить.
Усе росло пташатко солов"їне.
І жовтий чубчик, і ясні очиці.
Ще день, чи два, і пір"ячко удіне.
А все ніяк в ворони мови не навчиться.
Ворона "Кар!" йому, а воно з ляку сяде,
покліпає, аж мало не оглохне.
А потім дасть таки своєму переляку раду,
та налаштується, та як візьме, як тьохне!
А потім ще, і ще... Та й полилися трелі,
та й пов"язалися в тополях у гіллі.
Вороні соромно, що хоч втікай з оселі.
Йому ж малому "тьох" та "ті-лі-лі"...
Якось ворона, борячи інстинкти
голодного і хижого нутра,
сказала, - "Знаєш, що? Збирайся синку.
Здається щось, що вже тобі пора.
Як не шануєш нашого закону,
то мав би вже збиратись помаленьку.
Я все чекала, що ти виростеш в ворону,
але, що день, то більше бачу соловейка.
На мою голову не знаю де ти взявся!
Хто зніс мені оце дурне яйце?!!
Та краще б ти утік і заховався
і більш ніколи у цей край не повертався.
І, краще, уночі іди собі тихцем.
Я бачу, крильця в тебе ще і недорослі.
Та ти й само ще жовтороте й балухате...
Та, завтра брат приїде мій у гості.
І що я йому маю показати?
Що я вродила? Господи, помилуй!!!
Нас засміє воронячий весь рід!
То лиш мені ти іще трохи милий.
А брат що скаже? А якщо ще прилетить і дід?"
У соловейка сльози в пол горохом.
Лиха була матуся, але люба.
Він звик і полюбив її потроху.
Та й рушив до люстерка, вискубти щоб чуба,
того, що вибивався ще з-під пір"я.
Жовтенького... Не чорного, на згубу.
Щоб не принести розбрату
й не рушити воронячого миру.
Здавалося - летів... Та лише падав.
Непевні крила ще не знали лету.
Чи доля то така, як від ворон не згинеш, то від гадів?
І що таке земне життя - не знав секрету.
Ворона-мати вже і не згадала.
Крутила чуба і смалила сигарету.
Такого сина... А такого сина мала!
Співучого такого і естета.
Дрібний із метр землі не доторкнувся.
Вчепився кігтями, забивсь об деревину.
А все йому ще мамин голос чувся -
"Іди із дому! Забирайся, сину!"
І де, і хто тепер мене пригорне?
І хто зігріє, як ворона-мама?
Хто захистить отак, як її крила чорні
і хто навчить боротися з вітрами?
А ранок близько. Скоро прокидатись
почне уся вороняча родина.
Згадав малий, що треба заховатись,
втекти ізвідси, бо напевне, що загине.
Не зможе й разу каркнути на захист.
Не зможе довести їм, що рідня...
Забув і солов"їну, і акафист,
лиш "Господи помилуй", аж до дня.
Моливсь про крила, про безпеку, і про захист.
Про те, що ще не знав височини.
Усе лилися трелі з глибини
дрібного, сірого, невинного пташати.
І, може Бог почув, а може рідна мати,
що їй вдалося серцем розпізнати,
що сином той співець їй був.
Таки вдалось сердешній їй згадати
про те, що хтось украв яйце у неї був.
Що було троє, а лишилось тільки два...
Що день такий був - стала слабувати.
в той день боліла в неї голова.
Десь "проворонила". Пробачте каламбура...
Та пам"ятала те яйце і не забула.
Лише не вірила вона в такі дива.
Щоби ворона, і щоб солов"їне,
взялась висиджувать, і вивела пташа.
А потім, щоб вона його не з"їла,
щоб підростила, хоч і дала після одкоша.
І стала мати все йому співати.
І як страждала, як себе кляла,
що проворонила кровиночку із хати
й яка весь час засмучена була.
Що кається, що хоче доростити,
що хоче дати все, чого не мав.
От тільки треба звідси вже летіти,
щоб харчем своїм "родичам" не став.
Синок зривавсь з гілля і падав в листя.
Качався там. Не було лиш кота...
Й години і хвилини так тяглися.
Була везуча солов"їна простота.
Гукала мати із кущів сусідніх -
"Давай-но, сину! Хоч би осюди!
Моє маля! Мій хлопчик! Бідний, бідний!"
Носила йому в дзьобику води.
Зривавсь малий і знову падав й падав.
Ба, інший вже б зневірився у всім.
А він життю і рідній мамі радий
боровся за життя й не голосив.
Лиш трохи сліз згубив у тому листі.
Та іще трохи пір"я відросло.
Воно б ще день в воронячій колисці,
то й крильце вже б надійніше було.
"Нічого... Та нічого." - Все себе втішає.
Хто не страждає, той і не літає.
О, скільки натерпівся він жахів,
щоб мати кращу долю і батьків,
які не скинуть, а пригорнуть радо...
І лапки плутались у довгій у траві.
Аж раптом зрозумів, що полетів.
І крикнув - "Мамо, будемо живі!"
Якій лише кричав, і сам не знає.
Чи чорній тій, дзьобатій, неласкавій,
чи тій, сіренькій, що молилась поруч,
що все просила не кидати справи
й дивилася й праворуч і ліворуч
і щоб ні пес, ні кіт, ні гад який
не вполював вже несподіваного сина.
Щоб завжди чути спів його щасливий.
Одна раділа. Інша що робила?
Гостей чекала, сорому позбувшись.
Крутила чуба, дзьоба фарбувала,
гостинно каркала, уся мов сич роздувшись.
Нелегко в світі жити. Ой не легко...
Коли в воронячім гнізді ти - не ворона.
А як з"ясується, що ти ще й соловейко,
хіба що Бог лиш стане в оборону.
Як ти мале, безкриле й жовтороте
злетиш з гнізда всім хижим на поталу,
якщо не втрапиш часом "матері" до рота.
Так, випадково... З голоду, чи з жалю,
не з"їсть тебе ота горласта пані.
В воронячім гнізді ти матимеш печалі,
коли ти соловейко й солов"їні в тебе дані.
І солов"їха плачеться не кожна.
Не кожна і ріднею опізнає...
Так, народитись у гнізді в ворони можна, і соловейком.
Та не кожен виживає...
01.03.18.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797473
Рубрика: Байка
дата надходження 29.06.2018
автор: Di Agonal