Уже смеркалось... А в гаю
птацтво гомоніло,
на пташиній своїй мові,
про щось воркотіло...
Вітер стишивсь і прислухавсь,
йому дивно стало,
не в усьому розібравшись,
як йому кортіло...
Щоб дізнатись із розмов тих,
що трапилось в гаю,
вітер стишився, притих,
на самому краю...
Що за лихо спричинилось,
що у них там сталось,
чому птацтво стривожилось,
й до купи зібралось?..
Погулявши тихо скраю,
на мить зупинився,
і неспішно із краю в край,
навкруг роздивився...
Думав вітер це ж не квітень,
літо вже дозріло...
І на раз побачив вітер,
щось там червоніло...
Облітав навколо гаю,
роздивлявся вміло...
В кінці гаю, біля краю
дерево горіло...
Захотілось тоді вітру
тому птацтву помогти,
напрям свій змінити спішно,
щоб вогонь той відвести...
Його подихи відчуло
усе оте птацтво,
і до вітру приєдналось,
як вельможне братство.
Вітер напрям свій змінив,
птацтво гілля рвало,
і вогонь той відступив,
в гаю тихо стало...
Так повинно завжди бути
і поміж людьми,
разом прикрощі долати,
й буть щасливими ...
Хоча люди і не птахи,
вчитись треба й їм,
як долати негаразди,
об"єднавшись всім...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797601
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 30.06.2018
автор: геометрія