Сонце жваво прямує у ранок,
Темне небо от-от й розцвіте.
Заросились невидимі рани.
Водять колом тумани омани.
Де ти?
Де
Заблукалого серця прозріння?
На уяві загострює звук
Страх, що врісся у мозок корінням.
Біснувато звиваються тіні.
В скронях стук.
Срібла лід розтікається ртутно
Від волосся до пальців. Між пліч
Вхід металу до болю відчутний.
Тягне душу в Бермудський трикутник
Глупа ніч.
Не заснути б! О ні! Не заснути!
До світанку лишилася мить.
У тумани прозріння закуте.
Боязнь правди – найгірша отрута,
Що затримує істинний схід
І душі світанковий політ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=797688
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 01.07.2018
автор: Серафима Пант