ми стоїмо над прірвою в яку мов лемінги скидаються репери нового покоління
моє лице не створене для насилля
хоч і виплекане батьками в канабіноїдному димі
не здивуюсь якщо був зачатий під нірвану, схований від дзвону бокалів сусідньої кімнати,
не здивуюсь якщо мій батько ось так само колись танцював із пивним бокалом, викрикуючи під стелю слогани свого часу
і говорив високо, мріями підлітаючи до небесного купола і випалював з атлантами по десять грам трави
а потім накурений спускався на грішну бруківку міста-відчуження й нісся його кварталами в пошуках життя
зазираючи в кожен квартал і говорячи із кожною приблудою що тулиться цих середньовічних стін, вимочених у неоні
бо він теж відчував, як час постійно зсипається крізь пальці
боявся зсипатись ним теж;
і можливо очі моєї матері світились так само як і твої
коли він брав її долоні, цілував їх і обіцяв їй цілий світ, що непевно крутився довкола її ніжної кисті кольоровими бусами
коли казав що нікого й ніколи так не любив, що готовий прожити усе життя поруч
можливо моя матір так само не хотіла ні на крок відходити від його чистого пориву жити
й була готова на усе лиш би не забирати
свою долоню з його
рук.
ми стоїмо над прірвою у яку плетивом паперових чоловічків падають втомлені цим світом суїцидники
твоє лице зніжене таємницями пакистанського містицизму солодко купається в неоні місяця
я торкаюсь твоєї щоки і ти заплющуєш очі, млієш від доторку
цікаво що відчував мій батько коли торкався моєї матері
що відчував мій батько коли з’явився я — відбиток сперми на полотні його різнобарвного життя
чи вбачав він у мені любов як ми вбачаємо її в абортованих згустках крові
цікаво чи ця його славетна непосидючість, бажання скурити кожен блант, допити кожен бокал і поцілувати кожні вуста
чи розбилась вона об мою матір, дзвінко посипавшись додолу рутиною, сколотими руками, пустими шприцами і моїми болючими криками
seems like im still screaming
особливо коли п’яним намагаєшся в опалих очах дзеркала віднайти людину
але натомість бачиш лише самовдоволену батьківську усмішку
що прорізається крізь опале на очі довге волосся
і ось я торкаюсь тебе, пальцями граючись із твоїм волоссям у рідині місячного сяйва, і починаю розуміти
чому за кожного доторку починаю так себе
ненавидіти.
ми стоїмо над прірвою в яку, мов репери нового покоління, скидаються усі пари задурманені гормонами
батько розрізає тканину свідомості
рветься крізь кожну пору тіла, але ніяк не википить геть
я ненавиджу себе за доторки, бо в них стільки мого батька,
ти ненавидиш свої доторки бо в них стільки
любові
і стискаєш мою руку і вириваєшся
і кажеш що любиш
і робиш що не любиш
і стискаєш мої пальці і вириваєшся.
я кажу: дівчинко,
ми стоїмо над прірвою
то може врешті
стрибнемо?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798181
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.07.2018
автор: Лажневський