Щоранку я одягаю наплічник і йду з дому геть.
Щоразу вертаюся в інший будинок, іншу квартиру,
Хоч адреса та сама. Виламую власні пальці, і вони
Кришаться обсидіановими матовими скалками.
Я ношу у кишенях мотузки, клей, скріпки та
Епоксидну смолу - мушу реставрувати на ходу
Уламки того, що раніше називалося серцем,
А тепер стало просто м'язом, що качає кров
Я - попіл солоного моря, що пластівцями і лусками
вкриває застиглу шкіру берега, прорізану зморшками лісу
і складками скал. Найстрашніше - це не боліти тобою.
А прокидатися без думки про тебе. І вдягати наплічник.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799616
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.07.2018
автор: Rumbambar