Ми познайомились в парку, на лавці. Тоді ми обоє були маленькими. Ти взяв мене до себе додому, назвав мене Дружком. Це, напевне, круто, коли у тебе є власний Дружок, який завжди буде з тобою, не зважаючи ні на що і ні на кого, ні на які обставини і причини. Ми разом гуляли, сміялись, бігали, гралися. Ми разом росли. Ти ще був зовсім юним, а я вже був старшим за тебе. Але наші стосунки не змінювались. Ми щодня повертались на місце нашого знайомства. Там завжди світило сонце, навіть тоді, коли з неба лився дощ. Мені подобалось це місце. Судячи з твого виразу обличчя і щирої усмішки - тобі теж подобалось. Ми разом дорослішали.
Потім ти одружився і вже приділяв мені менше уваги. Але я не ображався, я розумів тебе. Я ж Дружок. Твій Дружок. Потім у тебе народилось щось маленьке. Я погано розумів що це чи хто це, але ти любив його і приділяв йому багато часу та уваги, значить це була важлива для тебе істота. Навіть важливіша, ніж я. А отже, ця істота була важлива і для мене. Тепер уваги мені майже не перепадало. Ти, напевне, просто забув про мене. Але я все одно не ображався і завжди був готовий прийти до тебе на допомогу. Ти тільки покликав би мене і я би одразу прийшов. Напевне, ти б навіть покликати не встиг би до того, як я примчусь.
А потім сталось щось погане. Бо всі плакали. Твоя дружина теж. А я не знав, чому ж вони плачуть. Просто не розумів. Потім я побачив тебе сплячого. Вони поклали тебе у якесь дивне ліжко. Ти там був сам: такий блідий і в чорному костюмі, а руки лежали схрещені на грудях. Я намагався тебе розбудити, але не зміг. Я хотів піти з тобою, але мені не дали. Згодом, твоя дружина вийшла заміж. Що сталось з цією маленькою істотою далі - не знаю. Можливо, її, як і мене, випхали з дому. Бо ця істота, як і я, теж була тобі дорога.
Я не знав куди мені йти і пішов туди, де ми вперше зустрілись. Побачивши нашу лавку, я швидко побіг до неї. Я виліз на неї і так лежав, і лежав. Я чекав тебе. А ти все не приходив. Я думав, що ти прийдеш, як і раніше приходив. Як тоді, коли ми вперше познайомились. Але ти не прийшов. Напевне, ти просто забув мене або те місце, де ми познайомились. А я тебе не забув. А, можливо, з тобою сталося щось дуже погане? Але що ж тоді сталося? Чому ти все не приходиш? Якщо щось сталося, чому ти не покликав мене на допомогу? Я прийшов би, тобі лише варто було покликати мене. Я ж Дружок, я завжди приходив тобі на допомогу, коли вона була тобі потрібна. І тут, я раптом відчув різкий біль. Я не знав, звідки він йде, але я відчував його все ближче і ближче. А потім, я заплющив очі, і далі я вже нічого не розумів.
Джоне, що сталося, скажи мені? І тут, я побачив тебе. Ти був майже прозорий. Настільки прозорий, що я бачив в тобі своє відображення. Воно було теж прозорим. Ти біг до мене на зустріч. Я, не знаючи, що робити, теж побіг назустріч тобі. Я відчув, як ти обіймаєш мене, але ти чомусь був такий холодний і, наче проникав крізь мене так само, як я крізь тебе. Я теж був холодний. Чому так, Джоне, і де ми є? Ти сказав, що теж не знаєш, що ти лише зрозумів те, що ми померли. А як це? Що це означає? Що означає, померли? Я тебе зовсім не зрозумів. Це було уперше, коли я не розумів тебе.
Ми кудись пішли. І потім я побачив до болю знайоме місце - нашу лавку, на якій ми уперше побачились. Ми підійшли до неї. Тут, як і раніше, завжди світило яскраве сонце. Ти сказав, що ми тепер будемо тут жити. Мені сподобалась ця ідея. Джоне, давай ніколи більше не будемо розлучатися, давай завжди тут жити! Тільки тут і більше ніде! З усіх місць мені запам`яталось лише це місце і лише воно припало мені до душі. Сподіваюсь, Джоне, що тобі також. Ти обійняв мене і просто кивнув головою.
Я не знав, що ти мене розумієш і вмієш читати мої думки. А я завжди розумів тебе і вмів читати твої думки. То виходить, тепер не тільки я твій Дружок, а й ти мій?? Це круто! Круто мати свого власного Дружка. Тепер і я знаю, як це. Ти посміхнувся і погодився зі мною. Тепер ми вже ніколи більше не розлучались і залишились жити на нашій лавці назавжди. Ми жили тут вічно. Вічно - це, напевне, так, як і назавжди. Я не дуже добре розумів, що таке вічно і з чим його їдять, але це слово мені сподобалось, бо воно було після слів "ми жили тут", а значить, це хороше слово. Дякую тобі, Джоне, ти справжній Дружок...
29.09.2015 р.
Це оповідання - це твір, з якого все й почалось. Саме воно стало першим моїм твором. Я б хотіла сюди викласти щось нове, але поки у мене продовжується затяжна творча криза... Та сподіваюсь, що прийде час і вона минеться, і тоді до мене повернеться мій хист. А якщо не повернеться, то значить його ніколи й не було, і все це було просто красивим сном, де я на щось була здатна... :( Дуже дякую всім, що читали мене, це для мене було і є дуже важливим. Дякую всім за схвальні і за несхвальні відгуки: схвальні приносили мені радість і відчуття потрібності, відчуття хоч маленької слави, а несхвальні - відточували мої твори, мої творчі вміння та навички, робили мене сильнішою і більш здатною до написання хоча б більш-менш хороших творів. Дякую за все, любі мої! Сподіваюсь, що ще колись порадую Вас всіх якимись хорошими творами, якщо доля буде до мене милостивою! А поки... а поки лише те, що завалялось у купі моїх писанин. І маю надію, що не гірше, ніж те, що тут вже було :) :)
Нехай доля буде з Вами всіма милостивою і хай сонце осяє Ваші життя!!! Добра Вам всім, любі мої!!! І мирного нам всім неба!!! :13: :23: :13: :45: :heart: :flo06: :22: :16: :flo26: :icon_flower: :give_rose: :apple: :friends: :kiss: :love18: :tender: :curtsey: :flirt: :friendz: :flowers: ;) :) :)
Дякую за увагу! :) :) :13: :22: :23: :13: :give_rose:
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800161
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.07.2018
автор: Іванна Западенська