Усе, що міг, я переніс
на власну дачу, як годиться:
казковий хід у Чорний ліс,
ярки, березину, криницю,
дитячу пасіку і пліт,
барвінок, проліски, калину...
Я хочу залишити слід,
але не до чужого тину.
Бо ми живемо не одні
на цілині оцього раю,
де не люблю я кацапні,
яка до мене заглядає.
Тому що фурія сюди
іде, аби крові попити,
тому що, нібито, брати,
яким ти маєш угодити.
Удавиться, але ковтне
усе, що де лежить погано.
Воно із юдою одне,
а ми у них – філістимляни.
Бо і з-під носа загребе
усе, що бачить хиже око.
І почуваю я себе
на велелюдді одиноко.
Бо їхні зорі – у Кремлі,
бо це уже не те, що люди,
а завойовники-приблуди,
чужинці на моїй землі.
І поки будуть москалі,
то миру у людей не буде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800430
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 23.07.2018
автор: I.Teрен