Винахідників і першовідкривачів іноді називають благодійниками людства, і найчастіше - постфактум: мрії, безсонні ночі та самовіддана праця диваків раптом дарує людям нову надію та порятунок, як-от пеніцилін. Та історія людства відбувається безперервно; події, персони, ідеї та випадки переплітаються щільно та несподівано. Варто зануритися у факти, глянути на них під дещо іншим кутом, без стереотипів або упередження – і все набуває нового сенсу або, принаймні, втрачає однозначність. Це дає поштовх новим тлумаченням, іншому розумінню, іноді – цілком фантастичним, конспірологічним теоріям і суперечливим думкам. Може, надія й справді лишилася в скриньці Пандори, і одна катастрофа тягне за собою наступну, і так безкінечно? А може, трагедії є тим злом, з якого іноді твориться добро? А може, зарано про таке?..
Але ж як важко втриматися! От послухайте: після катастрофи «Титаніка» 14 травня 1912 року в багатьох країнах переглянули закони про безпеку на морі, зокрема, встановили нові вимоги до кількості рятувальних плавзасобів – їх мало би бути достатньо. Як наслідок, одне з американських пасажирських суден, побудованих ще до тієї кораблетрощі, Eastline, отримало велику кількість додаткових рятувальних човнів; парадоксально, це не покращило, а погіршило безпеку пасажирів. Eastline вже мала проблеми з остійністю через занадто високо розташований центр ваги; архіви занотували кілька інцидентів, коли переміщення пасажирів верхньою палубою викликало крен і навіть затоплення кількох відсіків. Додаткові рятувальні човні також було розташовано на верхній палубі, що загострило вже відому проблему. А море такого не вибачає – і не тільки море, а вода як стихія (а судно курсувало Великими озерами). 24 липня 1915 року Eastline прийняла на борт понад 2500 пасажирів, працівників Western Electric Company, яким компанія подарувала пікнік у Мічиган-сіті (тодішній різновид відпустки, для багатьох – єдиний можливий відпочинок). Судно навіть не рушило від причалу – коли пасажири скупчилися на верхній палубі, а тоді перейшли на лівий борт, воно перекинулося та затонуло. Попри близькість берега та невелику глибину (6 м), 844 пасажири та 4 члени екіпажу загинули. Є спокуса вигукнути, що це «Титанік» забрав ті життя або президент США Вудро Вільсон, який лобіював новий закон про безпеку життя моряків; ясна річ, якби Eastline спроектували та побудували без помилок… - втім, історія не знає нічого про умовний спосіб; сталося так, як сталося, а як могло статися – то не до істориків питання.
Є ще одна катастрофа на морі, яка дивовижним, просто вражаючим чином вбудовується в історію людства, зокрема – в добу Середньовіччя. Отже, на дворі – Європа, XI століття, 1066 рік. Король Нормандії Вільгельм ІІ вирішує підкорити собі Англію та доводить цю справу до переможного фіналу, назавжди отримавши прізвисько Завойовник. До десанту король готувався ретельно та зібрав справжню армаду – подейкують, що з античних часів історія не бачила такого флоту: до 3000 суден, десять тисяч вояків, тисячі коней, зброя та провіант. Сам король очолив десант на судні «Мора» - найбільшому серед усіх, найкращому, найшвидшому. Та згадаймо, що ми в 1066 році; отже, «Мора» - це судно типу дракар, яким послуговувалися нормани-вікінги, в тому числі при візитах до полян, древлян і решти племен, з яких скандинави створили Київську Русь. Отже, «Мора» - це просто дуже великий човен, який рухали гребці та великий прямий парус на єдиній щоглі (а ще на тій щоглі майорів папський прапор – біле тло, золотий хрест, надіслали перед походом аж із самого Риму, отак).
Капітаном «Мори» був Стівен ФіцАйрард (тобто «син Айрарда»); за свої послуги він отримав від Вільгельма чималий клапоть землі в щойно підкореній Англії. А за 54 роки, у листопаді 1120 року, його син, Томас ФіцСтівен (тобто «син Стівена»), запропонував свої капітанські послуги вже онуку Вільгельма, королю Англії Генрі Першому, який саме вирушав з континенту на острів. Томас успадкував батьків фах і талант: він капітанив на одному з найбільших, найкращих і найшвидших суден на морі – на «Білому кораблі» (White Ship; фактично корабель носив ім’я французькою - La Blanche-Nef, а в літописах, писаних латиною, позначався відповідно: Candida navis). Можна припустити, що «Білий корабель» мало чим відрізнявся від «Мори» - це, мабуть, був все той же дракар, може, дещо більший.
Зрозуміло, що королі не подорожують наодинці, хіба інкогніто; Генріх Перший власними землями інкогніто не подорожував, тому з ним був числений почет, в тому числі – його діти, перша знать Нормандії та Англії, члени родини імператора Священної Римської імперії тощо. Король схвально вислухав капітана Томаса, але висловився в тому сенсі, що вже обрав корабель для подорожі, але любому Томасові довіряє перевезення людей, яких король любить, як власне життя. Отак на «Білому кораблі» опинився син Генріха, праонук Вільгельм Завойовника, теж Вільгельм на прізвище Аделін; до того ж, Вільгельм Генріхович був єдиним законним сином короля та єдиним незаперечним спадкоємцем англійського трону. Разом із ним були його напівкровні брат і сестра, а ще – до 300 осіб з почту Генріха Першого. Екіпаж судна складався з капітана, вже відомого вам Томаса ФіцСтівена, стернового та 50 гребців (кажу ж, то був типовий дракар).
А потім трапилося дещо незвичайне. 25 листопада 1120 року Король Генріх Перший відплив, а його син Вільгельм затримався в Нормандії та наказав вина – і вино потекло рікою. Панство перепилося так, що дехто так нікуди й не рушив, а ті, що з настанням темряви таки видряпалися на борт, вже досягли стану неосудності; уявіть, на судно завітали священники, аби окропити палубу та людей святою водою, благословити та напучити королівського нащадка, а він з посіпаками зі сміхом і лайкою священників тих вигнали! До того ж, команда «Білого корабля» з милості та щедрості Вільгельма також перепилася – і цей факт відтворений у всіх хроніках, які наводять доволі суперечливі описи того, що сталося далі.
А далі сталося таке. Всі добре знали, що «Білий корабель» - найшвидший серед усіх, і дракар, на якому подорожував король, він і дожене, і обжене легко. Алкоголь додав до цього знання неабияке піднесення, а ще цілком знищив будь-яку обережність і розважливість – пасажири та команда пиячили та вихвалялися, як вони «зроблять» королівський корабель. Як засутеніло, капітан гукнув «повний вперед», гребці щосили налягли на весла, корабель рушив… - і за деякий час вдарив лівим бортом у камінь (Quillebœuf) просто на виході з бухти Барфлер – під час відпливів той камінь стирчав з води, і всі місцеві моряки добре про нього знали.
Судно отримало величезну пробоїну та перекинулося; сотні людей опинилися в крижаній воді в повній темряві – і більшість не мала зеленого поняття про «плавати». Переказують, що Вільгельму нібито пощастило: він із кількома друзяками заліз у єдиний човен, що був на «Білому кораблі». За літописами, Вільгельм почув волання Матільди, сестри, та наказав повернутися та врятувати її; до човна з хвиль простягнулися сотні рук, і він миттю пішов на дно під вагою тих, хто шукав на ньому порятунку, - разом із нащадком англійського трону.
Живих лишилося двоє: деякий аристократ з Анжу, що вчепився за щоглу (невдовзі потонув), та м’ясник з Руану, який нібито прослизнув на борт, аби вибити з нетверезих пасажирів те, що вони йому завинили за м’ясо та ковбаси. Розповідають, що капітан також вижив: він виринув з моря та запитав про долю Вільгельма, а коли дізнався про його загибель, вигукнув, що тепер і йому жити не варто – і втопився. Суші дістався лишень м’ясник з Руану, якому пощастило видряпатися на камінь, об який розбився «Білий корабель», і вранці його зняли рибалки; ще багато років потому той Берольд переповідав про ту страшну ніч.
Наслідки тієї кораблетрощі були несподівані та далекосяжні: через загибель Вільгельма в Англії виникла криза спадкоємства. Генріх Перший вирішив передати престол дочці, Матильді, але ж які часи, дике Середньовіччя, жодної емансипації! – Ні, Англія ще не знала, якої величі досягне згодом під орудою королев; і барони категорично відмовлялися присягати Матильді. Та король на то і король, аби приборкувати васалів, а до того ж – онук самого Завойвника; він силою змусив баронів присягнути. Та 1135 року, по смерті короля, вони зреклися присяги саме через її насильницький характер і обрали новим королем Стефана Блуазького – і Англія на 20 років поринула у часи, які згодом історіографія назве Анархією (1135-1154).
Два десятиліття країна була полем битви; королівська влада переходила з рук до рук, населення потерпало надзвичайно, барони грабували та вбивали, економіка занепадала… - втім, нині історики розходяться в оцінках ступеню зубожіння, але єдині в одному: все почалося через трощу «Білого корабля», в якій загинув спадкоємець трону. Щоправда, деякі нині стверджують, що та троща була ніяка не троща, а масове політичне вбивство; справді, серед тих, хто через сп’яніння не зміг піднятися на борт «Білого корабля», було кілька осіб, що мали великий зиск від загибелі родичів тієї страшної ночі. Втім, розрахунок так собі: звісно, пиячити на морі зась, але хтозна, як все могло повернутися через саму тільки пиятику, та сталося як сталося, якщо це був злочин – він зазнав шаленого успіху! Втім, уявити, що на судні не було поплічника уявного вбивці, який мав би про все подбати, – неможливо або необачливо; ще важче уявити особу, яка б згодилися аж на такий ризик; і хто вона – невідомо, і тепер вже ніколи не стане відомо… Хіба отой м’ясник?
І – деталька наостанок: 20 років громадянської війни, яка розгорнулася в Англії внаслідок катастрофи 25 листопада 1120 року, закінчилися перемогою Матильди, дочки Генріха Першого та дружини герцога Анжу - Жоффруа (Готфріда) П’ятого «Красивого» Плантагенета, над обраним баронами Стефаном Блуазьким. Від їхнього шлюбу народився хлопчик, який 1154 року посів престол Англії під іменем Генріха Другого – він став першим англійським королем династії Плантагенетів (1154-1399), одним із наймогутніших монархів XII століття та батьком Річарда Першого, краще знаного як Річард Левине Серце.
…а якби не та троща? Втім, історія таки не знає умовного способу. Сталося так, як сталося!
липень 2018 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800618
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.07.2018
автор: Максим Тарасівський