Частина 3. ЗОРРО
…Що ближче узлісся, тим щільніший ліс, і це вже навіть не ліс. Суцільна плутанина кущів і витких рослин, зарості кропиви та чистотілу, мурашники, вкриті рухливим покривом комах, зогнилі, оперезані лискучими серпантинами равличих слідів стовбури дерев на землі та на живих деревах, порослих мохом, грибами та омелою, поточених деревоточцями та обплутаних павутинням, на якому погойдуються вгодовані восьминогі господарі. Тут і вдень панують зеленкуваті присмерки – здається, це повітря цвіте, як Дніпро, який о цій липневій порі через буяння вольвоксу – смарагдово-зелений і аж загуслий. Ні, повітря тут аж ніяк не джерельне; воно густе, насичене вологою та запахами – гниле, соковите, квітуче, мертве; дихати важко, волілося б прискорити ходу, онде попереду між дерев – спалахи блакиті, там – кисень, світло, воля! – Але ноги раптом вгрузають в підступний пісок аж по кісточки, а рот і легені марно хапають повітря – тут зябра сталися б в пригоді, пожувати б зараз зяброрості, та ж не ростуть вони на Трухановому, немає їх ані в Дніпрі, ані в Чорториї-Десенці. Точно нема! – не трапиться магічна рослина в такому зловісному, ворожому, майже чаклунському лісі, в якому де-не-де, а досі стирчать бетонні стовпчики, коли з надламаними, а коли з вцілілими табличками, – геодезичні знаки спочилої імперії, а ще – доволі сміття, звичайного, немагічного, сучасного, «твердих побутових відходів»…
Нарешті! – позаду лишився нечарівний, не зачарований, а занапащений недбальством ліс. Засліплені, сп’янілі від чистого, сухого, прозорого повітря, ми з малим зупиняємося на узліссі; очам треба звикнути, легеням – оговтатися, ногам – відпочити. Перед нами – труханівська саванна, неширока долина між лісом, з якого ми вийшли, та лісом, до якого прямуємо. Ото там попереду справжній ліс! – сосновий гай, ельфійський палац з високо піднесеними смарагдовими банями, що спираються на мідні та золоті колони, між якими висить, вирує, перетікає – не повітря, а щирий бурштин! Аби дістатися до палацу, треба перетнути долину – звісно, це не Долина смерті, але все одно – своєрідне випробування, перешкода-перепона: піщана улоговина, яку безжально палить сонце, від якого ніде сховатися; по вінця вона сповнена посухи – так, отут розумієш, що таке посуха та нащо - сієста! Де ти, хмаро, чому ти – не над нами?
Але ми – дослідники, ми – рухаємося: малий попереду, втупивши очі в землю, він називає це «відключити мозок»: рухається, наче автомат, байдужий спеки, втоми, ще не загоєної травми. Я йду слідом, роздивляюся навколо, вдаючи з себе щонайменше доктора Лівінгстона на Танганьїці, та навколо – нічого нового, все – вже вкотре бачене: пісок, суха трава, подекуди – зірочки гвоздики, зомлілі на сонці кущі, мертві дерева, а над головою – сліпуча ополонка блакиті, наче навмисно – над саванною зроблена в тій величезній хмарі, яка нас спокусила на піші прогулянки... А слава й цього разу дістається тому, хто крокує першим: попри відключений мозок, малий раптом зупиняється, підводить голову, гукає мене та вказує на щось угорі. Дивлюся: на голій верхівці деревини вмостився сіруватий пташок, стоїть – витягнувся увесь, наче навшпиньки став, на самісінькому вершечку, чисто різьблений фігурний клотик на щоглі! – і раз-у-раз щось кричить, тривожно, несхвально, пронизливо – нам.
Пташка невеличка, трошки більша за горобця, але є в ній дещо, що миттю каже будь-якому невігласу: «я тобі не горобець і натякати на таке не варто» - такий вже в неї гордовитий вигляд, а як придивитися, то геть не горобиний дзьоб, о ні, це – зброя, блискавична та несхибна, якою вправно володіє – хижак, вбивця, месник! А доповнює цю моторошну картину чорна маска Зорро – ні, не до жартів із цим добродієм! Втім, наукові люди незворушні: якщо ти подібний за морфологією, анатомією та рештою необхідних ознак до горобця – бути тобі занесеним до ряду горобцеподібних, хоч три маски Зорро вдягни та костюм Бетмена на додачу, і край! Ясна річ, я не науковець, але раптом себе ним відчув, коли на запитання малого – хто це? – без вагань назвав ім’я пташка; як з’ясував згодом над книжками – безпомилково.
Це – сорокопут чорнолобий, Lanius minor, пташка з видатним способом життя та загадковим іменем. Сперше – про ім’я; загадковим воно є в слов’янських мовах: етимологію слова «сорокопут» (рус. «сорокопуд») Фасмер пояснював тим, що птах жене сорок з їхніх гнізд і селиться в них сам («буквально "преследующий сороку". От соро́ка I и пуди́ть "гнать"; ср. укр. сорокогíн – то же: гна́ти; см. Потебня, ФЗ, 1877, вып. 5–6, стр. 29; Булаховский, ОЛЯ 7, 114; Преобр. II, 358.). Непереконливо: сорокопут будує взагалі не сорочі гнізда, в’є ошатні будиночки виключно з найзапашніших трав. Даль також виводив його назву від «сорока» та «пудить» і «пухать» («пугать»?). В той же час мій Зорро явно замалий для «пужання» сорок; по-друге, серед усіх сорокопутів цей – чорнолобий – найменший і взагалі хижаком вважається, неохоче, умовно та суто з поваги до його крупніших братів-хижаків (а цього поза очі взагалі кличуть співочою пташкою, але не кажіть йому цього, далі збагнете, чому). Тож я, вперше в житті зустрівши сорокопута, миттю опинився апологетом іншого тлумачення назви: «той, якого плутають (путают) з сорокою». Сорокопут за кольорами, розташуванням і чергуванням світлого та темного дійсно нагадує сороку; а ще – літає у схожий спосіб: зробить кілька енергійних змахів крилами, летить вперед і вгору, наче на гірку видирається, тоді крила складе, провалиться вниз, наче з гірки з’їде, знову кілька змахів – і так, доки не долетить тією синусоїдою куди треба; та на відміну від сорок, Lanius вміє зависати в повітрі точнісінько так, як це роблять соколи на полюванні - а він для того й зависає, аби вполювати здобич.
Мисливський стиль і спосіб харчування сорокопутів пояснює їхню латинську назву – Lanius, тобто «різник», «м’ясник». Висить він у повітрі, як сокіл, дзьоба має соколиного, а от лапи Бог дав слабенькі; тому здобич – мишу або ящірку – сорокопут втримати лапами не може; натомість він хапає її дзьобом і наколює на якийсь шпичак, колючку рослини або на колючій дріт, а тоді сідає поруч і… гм, харчується, шматочок за шматочком. Так би мовити, препарує, як хірург, або патрає, як той самий – «різник». Щоправда, мій Зорро в таких справах майже не помічений – замалий; його їжа – комахи, равлики, слимаки, якими він харчується сам і годує нащадків (Зорровичів, підлітків сорокопута, ми перестріли за кілька днів над Бабиним озером).
В наших краях побачиш сорокопутів тільки влітку: в них зимовий «безвіз» із Ботсваною та ще деякими африканськими країнами, ще з тих часів, коли ніяких країн не існувало, і літали собі сорокопути – з дому додому, з Африки – в Європу. Отже, малому поталанило, він опинився у потрібному місці в потрібний час, і я також, адже цим літом я завжди у потрібному місті та в потрібний час – поруч із малим. Набуваюся! - ніколи такого літа не було, і чи коли знов буде?
…Аж ось і Десенка-Чорторий. Цьогоріч ми відкрили купальній сезон 4 травня саме в її водах, і були ті води неймовірно прозорі та пекельно холодні, і якби ж не божевільне травневе сонце – ні, я б не занурився, малий – о, так, безперечно, а я – ні. Та до середини липня Десенка, річка глибока та нешвидка, зробилася цілком непрозорою, аж маркою; походили під берегом, посиділи на горбочку, подивилися на яхти та катери та й подалися додому: малий – до своїх справ, а я – заповнювати Щоденник погоди.
Завинив йому дещо ще в першому класі; ось, тепер – віддаю.
липень 2018 року
Світлини до тексту тут: www.facebook.com/MSFedorchenko/posts/977293855782618
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800765
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.07.2018
автор: Максим Тарасівський