Розливає магію сопілка,
Розбудила птаство на світанні.
Зілля сонне підвело голівку,
У піжами росами убра́не.
І струснула синь з очей дівчи́на,
Бо коханням лився звук той в серце.
Слухав сво́ю музику й хлопчина,
Ліси, гори, ріки та джерельця.
А сопілка лоскотала душі,
Тріпотіла диво – птахом в грудях,
Та розлука, виборсавшись з глу́ші,
Зашпурляла в долі їхні груддям.
Сопілкар не ві́дає спокою,
Його туга ллється на всі боки.
Полонений юнкою отою,
Втратив він наза́вжди в серці спокій.
Я́кось зрання, вийшовши на гору,
Цей хлопчина чує рідний голос:
--Буду я з тобою, милий, поруч,
Доки хлібний має в полі колос.
З того часу ледве чутним гуком
Синь волошки кожного прохає:
--Не затоптуй моїх сліз розлуки.
Ти кохання не топчи, благаю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801988
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 05.08.2018
автор: Valentyna_S