Він роси тихо сіяв у спориш.
І я його… не кликала у гості.
Та раптом чую:
– Кавою вгостиш?
Чи вдвох помовчимо на мрій помості?
Ну як же, як йому відмовлю я,
Коли у нього очі волошкові?
– Заходьте, Серпню.
Дістаю горня
І відчиняю навстіж душу знову.
Так дивно. Прохолодою світи
Зірки мої ховають у шинелі,
А він такий медово-золотий,
Із теплим ароматом карамелі.
А він такий ще рідний. Помовчить,
Всміхнеться й, навіть кави не допивши,
Розквітне щастям, болем задощить,
Думками стане у моєму вірші.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802139
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.08.2018
автор: Olechka