Скільки б во́вка не кормили, а йому все мало.
Тягне, цупить він щосили до свого кагалу.
То корову на толоці чи бика заріже,
то вівцю, бо лицар бісів любить краще й свіже.
Тягне, цупить він щоднини, воло́че до лігва
і нерідко від дани́ни закипає лімфа.
Забереться до кошари, двері не завада
для лісного санітара, й виріже пів стада…
Уже якось після паші, понад вечір, вівці
зібралися на нараду у своїй домівці.
Стали думати-гадати, як їм з вовком зладить,
хто приборка бусурмана, хто біді завадить.
Приміряли в кандидати і ведмедя, й лиса,
сіроманця-супостата добре знали в лісі.
А тому лише жахались вовчої натури –
зре́штою повідпадали всі кандидатури…
Хтось промовив, – З охоронцем затяглись дебати,
із двох зол тепер потрібно менше обирати.
Як ікластого узяти на вільну посаду,
буде сірий бережніше ставитись до стада.
Пропозицію схвалили і зійшлись на тому –
запросили ненаситця до рідного дому.
Ще й оплату на порядок вищу положили,
не чіпав би лише ярок, не терзав щосили…
А на ранок у кошарі знов сумна картина –
вічним сном вже пів отари спочива під тином.
Вовкулака ж пузо гладить і сміється хитро,
бо начхати, що напишуть барани у титрах.
Зовсім перестав боятись – мітить у завферми,
претендує обиратись на наступний термін…
Скільки б вовка не кормили, а він все до лісу
повертає своє рило, бо слугує бісу!
25.08.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=804377
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.08.2018
автор: Олександр Мачула