[b]Знову спогади душу рвуть, а мала б звикнути.
Я надто втомилась жити так, хотіла б зникнути.
Та кров б'є по струнах, нагадує, про те, що жива.
Стримує подих, не давши згоріти мені до тла.
Забути б тебе навік, та з пам'яті досі не стерла.
В цім місті проклятім, здається вся людяність вмерла.
Навіть дощ свої сльози вперто не хоче тут лити.
Люди стали пустими, втративши вміння любити.
Погляд кинутий в спину вже давно не віщує добра.
Надто сиро і страшно жити там де не немає тепла.
Так хотілось би справжнього, як колись. І літати до неба
Та в гріха крил немає, і , мабуть, вже й нікому не треба.
Мелодії туги коренем надто вростаються в душу.
Мої рани час не лікує, хоч й кажуть , що жити мушу !?
Десь глибоко досі жевріє щось до наївності схильне.
Я дуже втомилась. Втомилася бути сильною.
[/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805773
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.09.2018
автор: Анна Януш