«Читаючи мої ще зовсім зелені роздуми, твори , ви напевно помітили , що у них присутній величезний хаос, а також не послідовність , не зібраність та маленька неконтрольованість. Насправді важко зібрати всі думки та ідеї так, щоб воно компонувало , підходило один одному. Як пазл до пазла. Але я не впадаю у відчай, а наполегливо шукаю свій стиль, намагаюсь писати більш врівноважено, а не перестрибувати з теми на тему. Сподіваюсь , що серед вас найдуться ті, кому подобають мої творіння ( новонароджені) , а також ті, хто може дати якусь пораду для удосконалення своїх навичок у написанні» ,- з цього почала своє вступне слово на одному сайті поетів та письменників Олена. Звичайно спершу вона думала, що цей сайт виключно для талановитих письменників та поетів, тому одразу закрила вкладку й навіть не дозволяла думати собі про таку забаганку. « Дивись , що надумала, а кажеш , що з самооцінкою проблеми. Хочеш , щоб тебе там затоптали і ще й так нікому непотрібні твої небилиці про кохання?»
Скільки людина може втратити й перекреслити лише однією своєю невпевненістю. От чому дурникам вистачає стільки сміливості робити такі гидотні речі й при цьому ставати популярними, коли реально талановиті або здібні люди ховаються у тіні своїх страхів « а що, якщо…». Олена була найтихішою дівчиною в класі, хоча не проти була навіть показитись. Але хто захоче спілкуватися з тихонею? Було пару разів , коли сама йшла на діалог, намагалась підтримати якусь розмову, та відчувала , що це не її рівень , що нема про що говорити, що не цікавить тих людей те, що цікаво їй. Якби хтось дізнався, що вона надихається Шопеном або ревіла від « Катерини» Шевченка, на неї б до кінця року тикали пальцем , говорячи « твоє місце в дурці». Тому просто тримала рот на замок й завжди щось писала у своєму зошиті , а що саме ніхто не знав..допоки…
Випадково не побачила його. Початок університетських років. Перший курс. Нові люди, одногрупники.
Старший за неї на декілька років ,на перший погляд самовпевнений , але дуже добрий і веселий хлопець одразу вподобав цю мрійливу і до біса привабливу дівчину. Її ледь помітна посмішка змусила перевернутись його серце 360 разів і ще стільки ж вистрибнути з грудної клітки . В нього був випускний рік , знав , що треба думати про екзамени, дипломну роботу, але й не скористатись можливістю познайомитись з нею, було б гріхом й такою хлопчачою тупістю! Наважився підійти, коли університет організував похід на філармонію. Цей захід був для бажаючих й любителів живої класичної музики . Знав , що вона піде – і не помилився. Знайшов серед натовпу її маленький силует. Хвилясте чорняве волосся , гарне темно-зелене плаття, яке окреслювало її неймовірно струнку фігуру. Сів біля неї . Мовчав. Спостерігав за її реакцією . Ну а потім наважився сказати « Ви захоплюєтесь класичною музикою, пані?». Ось з цього все і почалось.
Дівчина з тихим характером, але з такими грайливими бісиками в очах . Одразу помітив в ній цю енергію сонячної людини. Яка випромінює не спокій , а радість, любов до світу й любов до ризику! Вже з часом пішли вже дружні прогулянки після університету і – короткі розповіді , які так любив Антон. Дівчина не знала , як взагалі він її помітив, адже майже увесь час сиділа в аудиторії , творила новий світ на аркуші паперу . На кожній перерві хлопець звав її на коридор чи на подвір’я, аби вона щось йому розповіла. Майже кожен день чекав від неї щось нове. Майже кожен день брав її за руку після пар і показував їй все нові й нові краєвиди міста, аби вона змогла зловити натхнення . Та , шкода, що він не бачив, що з часом її натхненням був саме він. Він був музою, мув музикою в душі, був цим ритмом в її серці… чула щось про метелики в животі, але…у неї були цілі птеродактилі , а не метелики. Не могла порушити цю їхню дружню гармонію, цю дистанцію. Знала, що як тільки натякне, то втратись його назавжди.
А їй хотілось творити для нього, писати йому, для його очей, для його посмішки. Вона не знала як сприймає їхнє спілкування Антон, але після його слів «…так класно, що у мене є така подруга , як ти» усе зрозуміла одразу. Так і проходив час, але не проходив їхній ритуал читання й прогулянок. Ніхто не вірив , що між ними дружба. Та Хлопець , аби розвіяти всі сумніви для усіх , поцілував на очах …ні не Олену , як можна було і очікувати, а її одногрупницю Вероніку ( найпопулярнішу дівку в університеті ). Для чого було це робити він і сам не розумів. Не знав, що відчуває до нього Олена. Бачив в її очах те захоплення , тих милих бісиків, але вона постійно мовчала , не відкривалась щодо почуттів…Поцілував ту фарбовану ляльку Вероніку , бо хотів для себе зрозуміти , чи відчуває щось до своєї подруги…
Тільки відчув цей гидотний смак дешевих губ тієї дівки. А потім почув оплески хлопців в аудиторії, а потім – подумав про Олену… про його мирну й тиху дівчинку, яка змушує кожного разу випадати з реальності й топитись у її зелених очах…
Добре , що вона не була на цьому видовищі. Добре, що дізналась це від своєї сусідки в гуртожитку. Добре, що нічого не сказала йому. Добре…
І ось полились гіркі дівочі закохані сльози…
І ось серце щеміло у 360 сильніше, й вистрибувало з душі стільки ж , навіть більше…
І ось усі ті прогулянки подумки проклинала , увесь той час , проведений разом матюкала як тільки могла .
Скільки ж любові..не закоханості, а саме любові і злості боролись саме в дану секунду…
Почула стукіт у двері…потім ще..знала , що це не сусідка, бо вона не стукає, а просто заходить…знала , що ось він стоїть на порозі біля її дверей, що ось хоче повихвалятись своїм досягненням… знала, що захоче розповідей, захоче погуляти, а вона ж не стримає сліз, не зможе робити вигляд , прикидатись.
І саме в той момент птеродактилі Олени почали палати вогнем й цей пекучий біль затулити або загасити вогнегасником не могла …
« Олена, ти у кімнаті?». Пролунав його голос з-за дверей. Тиша. Вона мовчить. Кусає руку , аби не почув схлипу . « Я знаю, що ти тут…відчини» . Знову тиша. Наскільки любила його голос, наскільки кололо тіло від самої думки, що він поряд… А потім набираючи в рот повітря на одному подиху говорить « Я почуваю себе не дуже добре. Як одужаю – зателефоную».
Так і не зателефонувала. Намагалась уникати його в університеті. Наближалась зима. Сесія, недоспані ночі. Вона не могла знайти спокій , він – відчував провину. Знав , що дурень… Вона кохала…він кохав. Та чи могло бути продовження цього спілкування – ніхто не знав.
Якось під час зимових канікул , коли пузо закриває увесь вид на ноги , а навколо рота залишаються помаранчеві відбитки мандаринів в , Олена дивилась черговий ванільний фільм про закоханий, які долають багато перешкод для свого щастя. Сусідка поїхала до батьків. Вона вирішила залишитись в гуртожитку. Друзі Антона щоразу , бачучи її на поверсі ,намагались натякнути при розмові, що їхній друг чомусь взагалі став пасивний. Не береться за розум. Скоро дипломну писати , а він просто лежить й дивитися на стіну. Дівчина сумувала за ним..як же вона за ним сумувала, за його посмішкою, голосом, дурнуватими жартами..і не могла уявити його сумним взагалі. Якось ввечері, пишучи оповідання для нього , побачила знак повідомлення на ноутбуці « Ти в кінматі?» . Це він. Одразу дихати стало важче , голова почала гудіти , серце сховалось в п’ятки…
« Так» , - відписала Олена. Коротко й лаконічно, нічого лишнього. Чує стукіт в двері , підходить , стоїть , прислонившись спиною до дверей. « Я сумував за тобою…чуєш?». Відчуває як його долоня доторкнулась до того місця, де стоїть вона…не втрималась, розплакалась, але тихо-тихо. « Відчини двері..будь ласка». Дівчина повільно, тихо відкриває замок й впускає його до себе. Не дивиться в очі , не хоче, аби бачив сльози. « Я дурень. Я повний телепень , я…я найдурніший закоханий хлопець у світі» . Він підіймає її підборіддя , вдивляється в ці очі, в цей світ в якому хоче залишитись назавжди. Бере в свої руки її миле , маленьке личко і цілує її сльози. Вона плаче..а він цілує далі, бачить цю легку її посмішку . « Я кохаю тебе…». Вдивляється в неї , сам на грані , аби не заплакати від щастя , що поряд з нею, що торкається її, відчуває її… Він легенько так доторкнувся своїми устами до її. Намагався контролювати себе, аби не з’їсти повністю. Оленка , стоячи навшпиньки нарешті змогла поцілувати його так солодко й жадібно, як давно й мріяла…
Навколо них вирувала шалена буря емоцій , почуттів й пристрасті . Вона намагалась запам’ятати кожен його запах, смак, погляд, цілунок. Він ж просто насолоджувався нею сповна.
***
Якось одним зимовим ранком згадала про колись забутий нею сайт . Подумала, що в неї є вже один фанат її творів, для чого їй лишня увага . Але пролунав внутрішній голос « Я лише один разочок спробую і все» , - ніби переконувала свою невпевненість дівчина. Ну ось пальці шукають в гуглі знайомий лінк , нажимають і ще півгодини вагаються . « Зареєструватися» . Клік.
А вже через пару місяців, дівчина , на відаючи про це, буде популярною сучасною письменницею. І оце « ..ще разочок і все..» триває два роки за які вона зібрала немаленьку збірочку, яку назве « Для нього».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805934
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.09.2018
автор: дівчина з третього поверху