[i]автобіографічне[/i]
Він був такий, що міг би і до ста…
Та схибив і пішов у ті квартали,
Де двоє туй у кованих кутах
Небавом синім пологом повстали.
Сукався час, незнано звідкіля,
Вертівся на одвічне мотовило –
Тепер тобою плакало гілля,
Що батьків сон корінням оповило.
Та жінка, чим вона була не та?!
А може він їй був чомусь не милий?
Тьмяніла пам'ять, мулилась як став,
Що з річки (так навідліг) запрудили.
О, як повзе наш вік, о, як іде…
Скелет скелетом тиснучи у шафі,
Тебе ростила мати. Як і де?!
А він беріг лиш купку фотографій
І потай, наче пошепки, любив –
Тремтів твій образ миртом неопалим.
Аби ж ти знав, як він чекав! Аби ж
Ти бачив, як сестра і я шукали!
П'ятнадцять років повагом пройшло:
Розврунив мох пухнасті запинала.
Оспалий ліс, роняючи шолом,
Заснув. А туга туй не засинала.
І Бог подав невпинним прохачам,
В часопис долі поглядом поринув,
Розвіяв ту незречену печаль
І сірі, мов базальтові, хмарини.
Розквітнув мирт між сплаканих дерев –
Чи може Богу бабця догодила,
Що ризи сивим янголам пере,
Чи дід, що ладан кидає в кадила.
Бо ти з’явився, сповнений чеснот,
Як пульс в напрузі вистиглої тиші.
Всміхнувся батько в туєвий кіот:
Бо ти – наш брат. І ти – ікони пишеш.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807319
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.09.2018
автор: Марґо Ґейко