Софія не знала своїх батьків. З малих літ вона перебувала в сиротинці, потім її перевели до школи-інтернату. Ніхто ніколи не відвідував її там. Але дівчинка гарно вчилася й, коли закінчила одинадцятий клас й успішно здала ЗНО, вступила до педагогічного вузу. Попрощалась вона зі своїми вихователями та іншими працівниками інтернату, сіла на лаву, що стояла в дворі навчального закладу, замислилась:
- Досі про мене як не як, але піклувалися інші. Тепер я маю піклуватися про себе сама. Треба приймати виклик долі й рухатися вперед. Перший крок зроблено – я студентка. Далі – треба наполегливо вчитися. І я це буду робити. А тоді стану вчителькою, вийду заміж, народжу дітей, роботу пильнуватиму й діток любитиму – своїх і чужих. З цими думками Софія й вишла за ворота інтернату. йде вона дорогою, бачить, бабця сидить на траві, біля тротуару самого, та й так стогне, так трясеться, що аж страшно, нитки сухої на її вицвілій сукні немає.
- Що з вами, бабцю? – спитала.
- Стара я, немічна, до того ж недобачаю. Йшла до аптеки по ліки, упала в баюру, глибоку. Замочила одяг і ногу забила, не можу встати.
- Ану покажіть її.
Бабця оголила ногу. Глянула Софія на коліно, а воно посиніло, напухло. Шкода дівчині стало старенької. Каже:
- Я вам дам, бабцю, свою спідницю й кофтину, щоб ви переодягнулися, щоб не застудилися, й викличу карету швидкої допомоги. Гаразд?
- Буду вдячна тобі, дівчино.
Витягнула Софія з торби речі, про які бабці сказала, які їй волонтери, що приходили в інтернат минулого року, дали, переодягла стареньку, викликала швидку. Машина приїхала через двадцять хвилин. Перед тим, як сідати до машини, бабуся дістала зі своєї сумки три цукерки – одну в зеленій обгортці, другу в золотій, третю у фіолетовій, і дала їх дівчині.
- Навіщо, бабусю? З’їжте самі.
- Ні. Це для тебе. Як будеш дуже бідувати, не матимеш, де жити, з’їж ту, що у фіолетовій обгортці. Як заслабнеш і ліки не допомагатимуть, з’їж ту, що в зеленій. А як не зможеш дитинку зачати чи народити, то з’їж ту, що в золотій. Запам’ятала? – прокричала вже зі швидкої.
- Так! – голосно відповіла бабці Софія і помахала їй рукою. Тоді запхала цукерки в сумку й рушила до автобусної станції. Дівчина мала їхати до Львова, влаштуватися в гуртожиток, який належав вузу, до якого вона вступила. Коли автобус під’їхав до зупинки, Софія зайшла, показала водію своє посвідчення сироти й сіла в салоні. Поселилася, коли приїхала, в гуртожитку без проблем і вже наступного дня пішла на заняття до вузу. Дівчина серйозно відносилася до своїх студентських обов’язків. Подружилася з дівчатками, які були з нею в групі, й з тими, що проживали з нею в одній кімнаті. Вона не розкошувала, проживаючи у Львові, але й не бідувала. Щомісяця Софія отримувала стипендію, за гуртожиток вона не платила, ще й мала талони на безкоштовні обіди. Інколи дівчата – подруги по кімнаті, запрошували Софію до себе додому на вихідні, пригощали і в гуртожитку її тими домашніми стравами, які їм давали їхні батьки. Разом ходили вони на заняття, готувалися до пар, разом відпочивали. На літніх канікулах Софія ніколи не сиділа, склавши руки, то одяг продавала на ринку, то газети, підробляла, тобто, як могла.
Коли вона навчалась на четвертому курсі, її, як і інших її однокурсників, направили до школи відбувати практику, тобто проводити уроки. Хтось зі студентів потрапив до міської школи, хтось, як і Софія, до сільської. Поселили дівчину на час проходження практики в будинку одинокої сімдесяти трирічної вчительки, яка вже у школі не працювала. Господиня дівчині не тільки окрему кімнату виділила, а й підгодовувала її. Софія, чим могла, віддячувала вчительці – то яблука в саду позбирає та ще й поріже до сушіння, то на грядку з господинею піде, картоплю допоможе вибрати, моркву, буряк. Поки вчительська донька навідалася до села, майже весь урожай з грядок та саду перекочував до комори. І вона цьому фактові дуже дуже рада, бо їй у той час зовсім не до роботи було, кепсько почувалася через те, що її п’ятирічне маля було хворе. У дівчинки на попередньому тиждні виявили саркому.
- Чому до такої такої малої дитини вчепилася така недобра хвороба? – думала Софія. – Мабуть, рідним дуже важко сприйняти цей факт. Єдина донечка в батьків, єдина внучка у бабусі і може померти. Так сказали лікарі.
Раптом Софія згадала про цукерки, які дала їй колись стара жінка. Дівчина поклала їх у внутрішню кишеньку сумки і рідко витягала. Вони були маленькі, тверденькі, не танули, не втрачали запах. Потреби в тому, щоб їх з’їсти Софія поки що не бачила. Та тут такий випадок… , що, подумала, варто було б пригостити цукеркою в зеленій обгортці дівчинку. Може, вона врятує їй життя? Так і зробила. І, о, Царю Небесний! Дівча, як тільки, досмоктало цукерку, розцвіло, мов маківка в навесні в полі. Щічки її взялися рум’янцем, сині кола під очима щезли, як роса на сонці. Повезла дитину мама після вихідних до лікарні, обстежили її ще раз – все в нормі. Не могли зрозуміти ні лікарі, ні матуся, ні сусіди, ні бабуся, що сталося, чим пояснити такі швидкі разючі зміни в стані дівчинки. Рідні Богові дяку віддали й на подячну Службу в церкву дали. Через тиждень в селі сталася ще така біда. Батько, мати і двійко їх старших дітей пішли в поле (за три кілометри від хати) збирати картоплю. Найменшого свого синка – чотирирічного Іванка, який був трохи застудженим, залишили на восьмирічну доньку Ліну. «Дивись за ним, - сказали їй. – Не залишай самого». Ліна й дивилась за малим. Але коли Іванко задрімав у своєму ліжку, дівчинка лишила його й побігла до саду збирати груші. Подруга Оля, побачивши з дороги Ліну, попростла її вийти на вулицю й пограти з нею й іншими дітьми у «Лови». Дівчинка послухала її. Іванко ж спить, подумала. То чом їй трішки не погратися із дітлахами? А брат тільки удавав, що заснув. Коли сестра закрила за собою браму й побігла вулицею, він встав, витяг сірники зі шухляди, які йому завжди забороняли брати, і, сидячи в ліжечку, став їх палити – паличку за паличкою, паличку за паличкою. Один сірник упав на подушку, вона загорілася. Іванко злякався, відійшов, думав, подушка згорить і цим усе закінчиться. Але так не сталося. На ліжку почала горіти постіль, матрац. Іванко вибіг надвір, став на порозі і почав голосно плакати. Софія вчула. Прибігла. Потягла його за ворота, стала кликати на допомогу сусідів. Хата була невеликою, дерев’яною, тож поки ті кинулись гасити її, поки приїхала пожежна машина, яку вони викликали, встигла добре обгоріти. Згоріли два деревяні ліжка й шафа з дерева. Коли Софія дізналася про цю страшну подію, зажурилася. Але тут же згадала про те, що у неї в сумці є цукерка у фіолетовій обгортці, яка може допомогти. Треба її віддати комусь зі членів цієї сім’ї, вирішила.
Підійшла Софія до чотирирічного Іванка, що сидів під парком на лаві, та й каже:
- Візьми цукерочку, хлопче. Вона смачна. Але більше ніколи не грайся сірниками. Добре?
- Не буду. Дякую.
Тільки малий з’їв цукерку, як там, де стояла обгоріла хата, нова піднялася – двоповерхова, а спереду хати молодий сад виріс, а позаду – грядочки, як пасочки, лягли, справа хлівець злетів угору, як горобець. Зліва криниця гарна й сіра, як киця.
Зраділа Софія. Івасикова родина й люди в селі дивувались, звідки все це узялося. В неділю всі зібралися в церкві, подякували Богові за чудо, родина погорільців найдужче поклони била, дяку голосила..
Коли Софія завершувала відбувати навчальну практику в сільській школі, вчительський колектив запросив її на святковий обід до кафе. Пішла. За столом педагоги хвалили дівчину, а директор школи запропонував дівчині після закінчення навчання у вузі повертатись до їхнього села.
- Вчителька історії піде на пенсію, Софіє. Ти могла б зайняти її місце. Тобі ж сподобалась наша школа, наше село?
- Так. А де я житиму?
- Підселимо тебе до якоїсь бабусі. Їх тут, самотніх, вдосталь. А там, дивись, і заміж вискочиш, перейдеш до чоловікової оселі.
Подякувала Софія перед тим, як виїжджала зі села, директору школи, її вчителям, господині, в якої жила, учням, яких навчала, й поїхала до міста – доучуватись.
Коли закінчувала п’ятий курс, з нею трапилась неприємна пригода. На тротуарі її збив п’яний мотоцикліст. Дівчині потрібно було терміново робити операцію, рятувати колінний суглоб. Софія подумала:
- Якби я не віддала цукерку у фіолетовій обгортці, то тепер би сама нею скористувалась, а тепер, не знаю, що буде з моєю ногою. Грошей на операцію у мене немає.
Але потрібні кошти знайшлися. Студенти і викладачі вузу, в якому навчалась Софія, дізнавшись про біду, яка трапилась зі студенткою-сиротою, швидко зібрали необхідну суму, ногу дівчині було врятовано. Через місяць Софію виписали з лікарні, і вона, спираючись на палицю, вже могла ходити. Дівчина успішно здала випускні екзамени й отримала диплом.
Задзвонила директору школи, в якій проходила практику. Він сказав:
- Моя пропозиція залишається в силі. Оксана Антонівна таки звільнилася зі школи, вчора всім колективом провели її на пенсію. Якщо маєте охоту, приїжджайте, радо приймемо вас до свого колективу.
- А де я житиму?
- Там, де й жили. Катерина Василівна погодилась вас прихистити. Їй одній сумно. Вчителька ж! Хоче спілкування!
- Дякую за запрошення. З радістю приймаю його.
Софія приїхала до села, коли діти були на канікулах. Її прийняли на роботу. Вона щодня приходила до школи, вивчала документи, готувалася до роботи з учнями.
Якось у вихідний Софія і ще одна молода незаміжня вчителька пішли на дискотеку до сільського клубу. Катерина Василівна підбила їх до цього.
- Чого сидіти в хаті у молоді роки? – сказала. – Вони збігають, як з горба вода. Я ось, приміром, ще, здається, й не жила, а сімдесятку розміняла.
В клубі в той вечір Софія познайомилася з гарним молодим чоловіком – Павлом, який недавно повернувся додому із заробітків з Чехії. Молоді люди відчули симпатію одне до одного. Танцювали, розмовляли. Павло провів Софію до місця ї мешкання. Звідтоді стали зустрічатися. А через пів року Павло запропонував Софії руку та серце.
- А твої батьки не будуть проти? – спитала дівчина. - Я ж сирота. В мене нічого крім голови та рук немає.
- В тебе є все, що я ціную – краса, розум, працелюбність і, головне, людяність. А щодо матеріальних благ…, то це наживне. Я п’ять років важко й майже без вихідних працював за кордоном. Заробив і на хату, і на автомобіль. Тобі, до речі, яка марка автівки подобається? Хочу придбати на днях легкову машину.
- Мені будь-яка, аби їхала.
- Тоді куплю мерседеса. Батьки, до речі, не проти, щоб я на тобі оженився.
- Приємно це чути.
Коли Софія вперше переступила поріг Павлового дому, застала його сестру Галину в чорній хустці.
- Вона в жалобі? – спитала хлопця тихенько. – Що сталося?
- В Галі померла донька. Не народившись, ще в утробі. Це вже третя дитина, яку вона втратила. Не може виносити маля. Куди тілки не їздила, до яких лікарів не зверталася, ніхто їй не може допомогти.
- Я спробую.
- Ти? Але як?
- Не питай. Не скажу.
Софію Галина приязно зустріла в домі батьків. Обійняла її, посадила за стіл. І через тиждень зачала дитя. Софія пригостила її цукеркою в золотій обгортці, коли пили чай зас столом. Через два місяці вона вийшла заміж за Павла. А невдовзі обидві жінки народили чудових і здорових хлоп’ят – продовжувачів роду Линевичів. У головної героїні не залишилося жодної чарівної цукерки. Та вона вирішила носити повсякчас у своїй сумочці принаймні три звичайні. Пригощала ними бабусь, знайомих діток та усіх скривджених, які стрічались їй на шляху. Давала цукерку людині й подумки бажала їй добра. І до неї, як не дивно, те добро (до кого мале, до кого велике) приходило.
Якось Павло спитав Софію:
- Скажи, як ти це зробила, що моя сестра змогла зачати й виносити дитя?
- Нічого я не робила. Так доля забажала, - відповіла, посміхнувшись.
І в цих словах майже не було обману. Чудодійні цукерки їй доля і справді сама підкинула. Але тільки через те, що вона чужу гірку долю підсолодила. Право долі – пропонувати, право людинни – вибирати.
Щодо Софії з Павлом, то у них життя було довгим, радісним, щасливим.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808292
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.09.2018
автор: Крилата (Любов Пікас)