Стоїть Верба над водою, похилилася,
То Дівчина молодая зажурилася.
Стоїть вона, тихо плаче та зроня сльозу,
- Де ж ти, де ж ти мій козаче? Я ж тебе люблю…
Пролітає поруч Вітер та пита в Верби,
Чого сестро моя плачеш? Ти скажі мені.
- Як не плакать мені брате та не буть в жалі,
Полюбила я козака на гнідім коні.
Їхав якось біля хати, попросив води,
Напоїв він свого коня й посміхнувсь мені.
Посміхнувся, моргнув оком, на мою біду,
Сів на коня та й поїхав в чужу сторону.
З того часу серце крає, я ночей не сплю,
Він того іще не знає, як його люблю.
Як би знав би, то б не їхав в чужу сторону,
Залишився б тут зі мною, в рідному краю.
Вітер Вербу утішає: - Не журись, не плач!
Дай розчешу твої коси, буде все гаразд!
Ще розтане в нього серце та настане час,
Прийде Весна і кохання поєднає вас.
Ой не плач ти сестро моя, не рони сльози,
Ой візьми ж ти мої крила та й лети туди,
Де чека тебе твій милий, в зеленім саду,
А я поки тут побуду, розжену твою журбу.
Верба коси розпустила та всміхнулася,
Взяла в Вітру його крила та й полинула,
В край далекий шукать щастя, далі від журби,
Бо як любиш - все покинеш, щоб його знайти.
Анатолій Розумний
22.09.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808819
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.10.2018
автор: Анатолій Розумний