У запорізьких металургів є такий вираз: вітер вгору. Насправді ніякого вітру немає; це особливий стан нерухомої атмосфери, рідкісний збіг тиску, вологості, технології та змаху крилець метелика в Айові; ті щасливі для металургів зміни, коли вони в своїх розжарених цехах не задихаються від диму та копоті - вся ця гидота через височенні труби летить мало не в космос. Звісно, не летить вона в космос, а утворює таку собі парадоксальну парасолю, яка собою від себе захищає; ніжка її - димові труби заводів, а купол - викиди тих труб. Під куполом - величенький обсяг відносно чистого повітря, яким із насолодою дихають металурги; але краї куполу поволі посипають решту містян тим, від чого люди, тварини й рослини чхають, кашляють і хворіють; той купол видно за кількадесят кілометрів від міста - рожевувато-сіра півпрозора нерухома споруда... Вітер вгору!
Я не металург, і навколо мого обійстя немає жодної домни або мартену чи бодай чогось подібного, але вітер вгору трапляється і на моїй вулиці. Саме зараз він дме, а радше "недме": це вітер, якого немає, рідкісний збіг тиску, нерухомої атмосфери, вологості, сезону, напряму мого погляду, згадки про "вітер вгору" і стану каштанового листя,. Так, саме каштанове листя позначає собою той щасливий випадок "вітру вгору": воно вже заїржавіло та всохло, величезні зелені ромби зіщулилися в такі собі старечі жменькі, благально простягнуті до перехожих і дерев-сусідів з обчухраних крон: пооодааайтеее... Та щойно трапиться отакий день, щойно за-недме вітер вгору, ті жменьки переживають дивовижне перетворення. Так, о, так! - сліпий і глухий і дурний побачив старечі долоні в цих вигнутих човниках кольору щирої міді! І ці човни - літають: вітер вгору, і вгору здіймаються зграї, ні, флотилії, ні, ескадріл'ї, ні, ескадри каштанових мідних човнів! Хвиля за хвилею, хвиля за хвилею йдуть вони до небес; вони вже так високо, що ані форми, ані кольору їхнього не розібрати у сліпучій жовтневій синяві - вони прямують у вирій, відлітають вони сьогодні, бо вітер нині - попутний, вгору нині вітер!..
Атмосфера - дама непостійна, вередлива; з каштанів іще здіймаються човники, а вітер вже дме не-вгору. Ескадра, яка щойно велично та неухильно прямувала навкіс - вверх і на південь, зупинилася; а зупинка в небі - найнебезпечніший з усіх маневрів каштанового флоту, фактично - смертельно небезпечний маневр. І завмерлий рух догори миттю обертається на рух униз, до землі, назад, в зиму; мідні човники просто очей перетворюються на зморшкувати старечі долоньки в синюватих жилах і сіруватих плямах; вони благально гойдаються в повітрі навсибіч: пооодааайтеее... - і лягають на асфальт, землю, автівки, парасольки, підвіконня, сон, зиму, смерть...
Це вишукана і людині зайнятій непомітна краса, і той злет до небес, і падолист нізвідки, високо з-понад верховіття найбільших дерев. Мабуть, той падолист вражає потужніше за злет, адже листя осипається з неба, а не з дерев, падає згори на крони, а не з крон долі. Та найбільше вражає не бачене, а небачене - і закладаюся... ні, присягаюся! - деяке листя, нехай лише один-єдиний каштановий човник з того злету не повертається; він жадав цього найбільше, він чекав на вітер вгору найдовше, він поставив усе на цю карту - і досяг тих висхідних потоків, які прямують у вирій та несуть із собою кожного, хто прагне небес, туди, де завжди і назавжди - вітер вгору.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808840
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.10.2018
автор: Максим Тарасівський