Дитячий будинок

Відчиняються  двері,  заходжу.
«Дит.  Будинок»  -  табличка  висить.
Я  помалу  все  далі  проходжу,
А  по  шкірі  мороз  морозить.

Я  пішла  коридором  в  кімнати,
Вихователі  й  запахи  каш.
Тут  ліжка,  де  не  затишно  спати,
І  над  входом  висить  «Отче  наш».

Тут  шпалери  в  дорослих  відтінках,
Всі  тут  рівні:  у  шафах  й  ліжках,
Без  дитячих  малюнків  на  стінках,
І  з  очима,  де  схований  страх.

Все  б  нічого,  як  звично  в  притулках,
Тільки  раптом  я  бачу  -  хлоп‘я.
Прихопивши  з  цукерок  пакунка,
Я  пішла  до  сумного  дитя.

Підійшла.  Але  він  ані  звуку,
Тільки  глянув  на  мене.  Мов  дід.
Я  взяла  його  ніжно  за  руку,
Та  від  погляду  -  приторний  слід.

Ви  колись  зустрічали  дитину?
В  кого  погляд  на  тебе,  та  повз,
Від  якого  мурашки  по  спині,
Ніби  в  очі  залили  наркоз.

-  Що  ти  робиш?  -  у  нього  спитала,
-  Познайомимось?  -  руку  тягну.
-  Я  чекаю  на  маму  і  тата,
Я  не  маю  і  краплі  часу.

Він  сидів,  не  дивившись  на  мене.
Не  піднявши  догори  очей.
Гарних  хлопчик,  з  очима  мов  зелень,
Із  волоссям,  мов  відблиск  свічей.

-  Що  малюєш?  -  його  запитала.
-  Я  малюю  листівку  батькам,
Мені  вчителька  дещо  сказала,
Хочте  скажу?  Та  тільки-но  Вам.

Я  кивнула,  а  він  як  примара:
-  Мама  з  татом  в  лікарні  лежать.
Я  був  в  школі,  чекав  щоб  забрали,
Ні  годину,  ні  дві,  ані  п‘ять.

Мене  брали  із  місця  у  місце,
«Тут  не  їж,  тут  не  йди,  не  сиди».
Він  замовк,  від  емоцій  затісно,
-  Ну  а  потім  привезли  сюди.

Я  не  хочу  тут  бути  бо  страшно.
Тут  твоє  відбирають  усе,
Тут  несмачні  без  нічого  каші,
І  із  кухні  гидотно  несе.

Тут  лягати  потрібно  як  скажуть,
В  туалет  із  наказом  іти,
Не  обіймуть,  казок  не  розкажуть,
Тут  не  будуть  тебе  берегти.

Та  батьки  мені  вчора  дзвонили.
Скоро  мама  із  татом  прийдуть.
Обіймуть,  поцілують  щосили,
І  нарешті  додому  візьмуть.

Він  уперше  так  щиро  всміхнувся,
В  той  момент  вихователь  прийшов.
-  Перепрошую,  -  хлопець  жахнувся,
-  Час  відвідин  практично  дійшов.

Ми  удвох  відійшли  від  дитини,  
І  тоді  вихователь  сказав:
-  В  хлопця  тільки  померла  родина,
ДТП,  будь-кому  б  не  бажав.

Я  тоді  обернулась  до  класу,
Хлопчик  досі  батькам  малював,
Він  не  мав  ні  хвилини  із  часу,
Просто  вірив  і  вірно  чекав.

-  Ти  закінчив?  -  хоч  знала,  що  марно.
-  Майже  так,  -  я  і  далі  стою.
-  Хочеш  я  передам  у  лікарню
Твоїм  рідним  листівку  твою?

-  Так,  звичайно,  -  немов  з  порятунком,
Передайте,  одужують  хай.
Він  підпригнув,  побіг  за  пакунком.
-  Добре,  хлопче,  тримайся,  бувай.

Обернулася,  очі  залиті,
І  до  виходу  я  стрімко  іду,
Але  раптом,  спинилась  на  миті:
-  Ти  не  проти,  я  завтра  зайду?

Він  підбіг,  обійняв,  я  у  сльози.
-  А  чому  ти  так  плачеш?  -  спитав.
-  Просто,  знаєш,  ти  дуже  хороший,
Ще  сильніше  мене  обійняв...

Ви  на  тата  щось  кажете  й  маму?
Чи  ви  мрієте  швидше  втекти
Від  опіки,  домашнього  гаму,
Бути  «взрослым»  на  дух  самоти.

Завітайте  як  маєте  сили
У  будинок  дитячий  до  них.
Я  б  їх  всіх  в  оберемок  схопила
І  забрала  б  від  поглядів  злих.

Я  не  знаю  дитячої  казні
І  від  дірок  в  душі  глибини.
Із  дитинства  живуть  наче  в‘язні
Діти  винні...  Абсурд...  без  вини.
19.03.2018

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809452
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 09.10.2018
автор: Вікторія Мамульчик