Я піду… та залишу вікно після себе,
Щоб заглядало сонце крізь нього для тебе
І з ласкавим теплом усміхалось привітно
Як і я посміхався до тебе, тендітна.
Я піду… та залишу дощі на подвір’ї,
Щоб в калюжах купались яскраві сузір’я
І від того щоб були просвітлені ночі
Бо так сяяли в них зачаровані очі.
Я піду… та залишу з хмаринками вітер,
Щоб росинки сльозинок зі щік твоїх витер
Якщо ти, незрівняна, мене пригадаєш
В мить весняну нову, де мене вже немає.
Я піду… та залишу відчинені двері,
На столі – грубий стос із книжок і паперів
У яких кожним словом я славив кохання
Лиш до тебе, єдина, зоря моя рання!
Я піду… та залишу по собі відлуння
У якому ти будеш кохана і юна,
Щоб могла усім єством щоденно відчути:
Що то є моїм подихом, спрагою бути.
Я піду… та залишу по собі на згадку,
В наші спільні літа перекинуту кладку.
По якій ти пройдеш через хлані й безодні
Із безсонних ночей де лиш стіни холодні.
Я піду… та назавжди іще не прощаюсь.
Я із тих журавлів, що назад повертають.
Я із тих диваків, хто народиться жити
Аби в тому житті лиш єдину любити!
І любити не так як усі пересічні,
А з напруженням серця де ревнощі вічні;
Де стрічаєш кохану як видиво Боже;
Де без дотику рук дня прожити не можеш!
12.10.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809777
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.10.2018
автор: dovgiy