Як Любов шукала свою душу

Десь  там,  де  мірялись  силою  Віра  і  Надія,
Їхня  сестра  на  горі  незворушно  стояла.
Питала  в  Місяця-батька  куди  втікла  її  душа.
"Мої  зорі  її  шукають"  -  щоночі  їй  відповіда.

Минали  дні  та  місяці,  а  душа  не  появлялася,
От  і  Любов  сама  на  пошуки  пішла...
Забрела  за  хмари,  за  десяті  небеса.
Зустріли  її  Гордість,  Хоробрість  і  Слава.
 
"Твоя  душа  нам  на  дорозі  стояла,
До  Миру  всіх  людей  закликала.
Ми  її  закували  у  кайдани  зі  срібла,
Сидить  найглибшій  в'язниці  нашого  міста".

Любов  провідати  свою  душеньку  попросила...
Вона  сиділа  біля  пліснявої  стіни,  самотня.
Замурзана,  брудна,  сумна  і  перелякана.
Трусилася  вся  і,  як  смерть,  чомусь  бліда  була.

"Де  ж  ти  гуляла?  Чому  за  границі  перейшла"
"Мене  там  потребували,  чиясь  матір  кликала.
Завдяки  мені    закінчилась  в  людей  війна."
"Тоді,  з  якої-такої  причини  ти  так  поблідла?"

"Коли  я  на  землю  ступила,  я  засвітилася.
Там  стільки  емоції,  дуже  сильна  енергетика,
Лиш  трішки  похмура,  чорна  аура  на  горі  стояла,
Бо  туди  прямувала  смерть,  я  її  подих  відчувала.

Всіх  крилами  білими  своїми  я  прикрила,
Тому  Смерть  своїми  стрілами  нікого  не  ранила,
А  тут  прийшла  Слава  і  в  кайдани  мене  закувала.
Я  в  людей  про  допомогу  просила,  я  ж  їх  урятувала,

А  вони  об  мене  ноги  повитирали  і  я  заплакала...
Вони  мене  бити  почали  і  я  запитала:
"Що  я  вам  такого  зробила?  Я  порятунок  принесла!"
А  вони  :  "Ти  нам  почуття  та  біль  подарувала!"

Але  це  ж  не  я  їм  біль  приносила,  це  -  Кохання!
Я  просто  проти  неї,  Горя  та  Божевілля  безсила..  
Людей  від  них  не  порятую,  заслабка  я,
Але  людське  єство  -  їхнє  спасіння.

Безмежну  магію  у  собі  ховає,  немає  правил  використання.
Просто  Гордість  володіє  зараз,  це  її  епоха  панування.
Поки  я  у  в'язниці  холодній  сиджу  забута  і  бліда,  
Гордість  широко  всміхається,  бо  прихильністю  харчується.

Я  тлію,  але  поки  житиме  моя  навіть  найменша  донька,
Яку  я  народила  для  хулігана-підлітка  -  житиму  і  я.
Біда  у  тому,  що  люди  оглухли  і  не  чують  свої  серця,
А  лиш  в  якісь  "коробки"  задивляються."

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809896
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.10.2018
автор: Alive corpse