Озеро Вербне. І ти.
Жовтень. І літечко бабине.
Озеро зве мене – йти.
Озеро кличе і зваблює.
Озеро Вербне. В люстрі,
в танці дерев з хмарочосами
впевненість твердне: зустрів
сховище загадок осені.
Кличе вода в глибочінь
оком і ликом зануритись,
в плин потойбіччя, бо чим
в товщі впокорено нурти?
Чим твоя вербна таріль
барви спокушує, змішує?
В очі вдивляюсь старі:
в чому ж твоя-таки місія –
серед ревіння авто,
в нетрях панельних бето́нівок?
Вербне, без тебе ми – хто?
Ніби й живем, ніби – тонемо...
Вербне. Поверхня нага
світ, як він є, віддзеркалює.
Зверне слухняна нога
і обігне твою талію.
Вербне, здіймися, злети,
спурхни крильми-очеретами(!)
в осінь – такий золотий
час золотого перетину,
час, що веде до мети.
Все до одного лиш зведене.
Озеро. Жовтень. І ти.
Тіло ковтай моє, Вербне...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810690
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 20.10.2018
автор: Олександр Обрій